Лицарське-військове гасло: «Богу - душу, Батьківщині - життя, честь - нікому» завжди було дороговказом багатьох поколінь борців за Незалежність. Тут геть важливі всі слова, бо за кожним висловом постає історія, що занурена у майбутнє. За Конституцією ми маємо не тільки численні права, але й моральні повинності.

Християнство є релігією, яка заперечує фаталізм. Іноді доводиться чути, що все вже, мовляв, давно признане згори, тож людина, хоч докладає своїх зусиль, але не може впливати на власну долю та на події в світі. Виходить, що вся наша праця зайва й пуста, а людина може тільки те, що їй наперед призначено ще до народження, треба лише покірно підкорятися Божій волі та розвиткові природи. Чи таким створив нас Господь? Спробуємо поміркувати на цю тему.

Часто в молитвах і на Богослужіннях зустрічається словосполучення «Раб Божий». Для сучасної людини, яка має гідність і природнє несприйняття рабської психології, така фраза може комусь різати вуха. Зрештою всі ми чули, що «рабів до раю не пускають». Іноді деякі священники намагаються замінити звичне для церковної практики поняття «раб» на більш доступне парафіянам: «слуга», «дитя» або інші зрозумілі сприйняттю вірян слова. Спробуємо розібратись з цим питанням.

«Якби ми виявились подвижниками, робили великі справи і навіть заради Бога загинули мученицькою смертю, то все одно були би лише предтечі Його Царства. На більше ми сподіватись не можемо, оскільки маємо багато від старого світу. Які не були би наші подвиги, разом з Іоаном Хрестителем ми залишаємось на межі», - із проповіді о.Віктора Маринчака.

Єрусалим - місто, що поділене між двома державами і трьома релігіями. Переживаючи події Страсного тижня, ми так чи інакше проходимо вулицями і стежками цього давнього міста, слідуючи за Спасителем. Поглянемо на визначні місця Єрусалиму часів Ісуса Христа.

У середу 24 червня Церква відзначає свято Різдва чесного славного Пророка, Предтечі та Хрестителя Господнього Іоанна. Сам Спаситель казав про нього: «Серед народжених жінками не поставав пророк більший від Івана Хрестителя». В нашому храмі о 9 ранку служимо Літургію.

Коли ми говоримо про те, що є гріхи найбільші, найтяжчі, то, очевидно, маємо на увазі, що є й гріхи маленькі, незначні, дрібні. Як люди їх розрізняють? За наслідками, за мірою завданої шкоди, за впливом на оточення чи на власну душу?

Ми є свідками і безпосередніми учасниками споконвічної боротьби сил добра з сатанинською владою. Вона насправді ніколи не припинялась, але в певні періоди історії здатна набирати такої гостроти, що всі маски зриваються та відтінки щезають. Іноді може здаватися, що зло отримує локальні успіхи, втім в кінцевому рахунку Бог виявляється переможцем, а сенс принесених жертв стає осяжним.

Ми не можемо до кінця осягнути ні величі, ні краси Божого Царства, ні задуму Господнього стосовно нас. Треба йти довгим земним шляхом через випробування і поневіряння й всупереч тому, що надає тобі власний гіркий досвід, зберігати любов та не затьмаритись своїми стражданнями і тих, кого ти бачиш. Про незбагненність Царства Божого дивіться в недільній проповіді о.Віктора Маринчака.

Скільки премудрості ми можемо почерпнути із слухання недільного Євангелія. От для прикладу візьмемо уривок: «Ніхто не може двом господарям служити – бо одного зненавидить, а іншого буде любити». Наскільки ці слова актуальні в наш військовий час.

Господь вимагає від людини ідеалу і досконалості як у Бога Отця. Зрозуміло, що це недосяжно, але прагнути ми повинні. Слід ставити перед собою нездійсненні завдання. Тоді, можливо, хоч чогось зможемо втілити. Про християнські максими та вимогу Господню як напрямок наших зусиль у суботній проповіді о.Віктора Маринчака.

Часто чуємо запитання: «За що нас Бог покарав війною?», «Чим ми провинилися?». Ні, не варто вдаватись до маніпуляцій. Бог не карає, Він нас любить, Він ніколи не бажає і тим паче не створює страждань для людей. Ба більше – Син Божий Сам постраждав, прийнявши хресну смерть заради спасіння людства. Доки не було гріха, і війни не було, тому війна має джерелом гріх, а відтак вона не від Бога, а від диявола.