Для чого ми відзначаємо певні дати, ювілеї, річниці? Адже час спливає, й усе – «суєта суєт», як писав Екклезiаст. Наше життя проходить, як клубок ниток, з року в рік розмотуючись, залишаючи за собою довгу тятиву, яку ніхто назад вже не змотає. Але щоб наше життя не було марним, ми повинні озиратися й аналізувати: що втратили, а чого набули, що спрямували на добро. Тому й виокремлюємо певні символічні відтинки часу ми для того, щоби «з відстані» поглянути на пройдений шлях і найперше – подякувати

Свято Стрітення Господнього – це не тільки завершення Різдвяного циклу і перший подих довгоочікуваної весни, але й відчуття зустрічі в усіх її глибинних сенсах: Старого і Нового заповітів, людини з Господом, кожного з нас зі своєю душею. Жовто-сині кольори додають особливого настрою, а освячення свічок запалює світлом надії втомлені холодом буття серця. В Іоано-Богословському храмі сьогодні було затишно, сонячно й по-справжньому святково піднесено. Стрітенська атмосфера в наших світлинах та у ва

Стрітення – це зустріч. Фактично, ми згадуємо подію зустрічі Богонемовляти на порозі Єрусалимського храму праведним старцем Симеоном. Символічно в цій події бачимо зустріч двох епох – старозавітної і новозавітної, а також зустріч людини з Господом.

Кожен з нас рано чи пізно зустрінеться з Богом. Свято Стрітення, яке Церква відзначає в п’ятницю 2 лютого, саме про цей заклик прийняти Спасителя в своєму житті. Досвід такої зустрічі дозволяє сприймати все, що відбувається як вияв Божої волі. Вона не завжди є зрозумілою, але неодмінно промислительною і благою.

Коли ми чинимо погано, коли говоримо щось неналежне, коли в нас в голові рояться темні думки або приходить на серце якесь затьмарення, ми, якщо хоч трошки просвітимося, починаємо відчувати докори совісті. Але докори совісті це ще не покаяння; можна ціле життя докоряти собі через погані вчинки та злі слова, темні ...

У п’ятницю 2 лютого двунадесяте церковне свято Стрітення Господа нашого Ісуса Христа. Воно завершує зимовий сорокоденний різдвяний цикл і є унікальним за своєю богослужбовою традицією, бо водночас присвячене прославленню Спасителя і Богородиці. Напередодні, 1 лютого, о 14.00 служимо святкову Всенічну. Більш докладно про розклад служб на цьому тижні розповідає настоятель Іоано-Богословського храму ПЦУ.

Нам часом хотілось би, щоб лише віра рухала гори і життя в світі дивним чином змінювалось найкраще, незалежно від наших дій. Тому так приваблює людей Той, хто може давати їм допомогу, зцілення, звільнення від духів зла не за заслуги, а через благодать, тобто дарма. Але Господь спрямовує не до чудодійства, а до Богоспілкування. Про ознаки нашої віри на прикладі зцілення десяти прокажених дивіться у недільній проповіді о.Віктора Маринчака.

Християнство звертається до тих, хто в стражданні, муках, розгубленості та навіть до тих, хто втрачає віру. Воно кличе не тільки тому, що там є радість, але й дивна мужність, яка обов’язково приходить до людей, що хочуть наслідувати Христа. Про долання смерті любов’ю та воскресіння наших душ дивіться у проповіді о.Віктора Маринчака в день перенесення мощей святителя Іоана Золотоустого.

Як правило, всі люди мають сумний досвід образ, який може виникнути в будь-якому віці і накопичуватись все життя. Ображатися чи пробачити – цей вибір завжди залишається за людиною. Але пригадаємо мудрі слова: «Не так грішить кривдник, як той, хто образу допустить». Спробуємо дослідити цей гріх і знайти ліки від нього, щоб подолати прірву, яка відділяє нас від Бога в роздратованому стані.

В Євангелiї дуже часто зустрiчаються згадки щодо прокази - цього страшного лиха Сходу. У цю неділю читається євангельське оповiдання про чудесне зцiлення Господом Iсусом Христом десяти прокажених. Важко уявити собi весь жах становища прокаженого - тi фiзичнi та моральнi страждання, на якi приречений вiн хворобою i вiд яких не буде ...

Целібат — безшлюбність — це стан, у якому перебувають мільйони людей, не тільки священники. Багато з них є богопосвяченими особами, але теж не завжди. Багато хто ніколи не одружується чи то з власного вибору, чи то через особливі обставини. У цьому немає нічого протиприродного. Насправді є три типи покликання: до богопосвяченого життя (священство, монашество), до подружнього життя й до життя у самотності. Кожне з них — скарб, і кожна людина покликана до одного з них.

Іноді звичайні речі стають найскладнішими. Численні гріхі і спокуси, лінь та байдужість, себелюбство й гординя заважають нам по-справжньому вкластися, щоб жити всією повнотою буття. Господь кличе нас врятувати хоча би одну людину: від загибелі, злиднів, відчаю, безнадії. Він завжди дає шанс через подвиг дієвої любові розквітнути душам для єднання з ...