Духовні роздуми настоятеля. Досвід навернення
11 червня 2026
Ми продовжуємо друкувати розділи книги про настоятеля Іоано-Богословського храму ПЦУ «Досвід навернення», яку можна придбати в нашому храмі. Що таке сон? Як варто ставитись до спіритизму та визивання духів? Чи існують «сильні екстрасенси»? Про Божий промисел, визначеність долі та геометрію духу читайте духовні роздуми о.Віктора Маринчака.
Нагадаємо, що книгу «Досвід навернення» можна придбати в нашому храмі або в разі необхідності ми перешлемо її поштою.
- Що взагалі таке сон? Бувають ситуації, коли людину в такому стані душать або з нею щось трапляється погане.
- Таке буває. Темні сили, як реальність, з’являються, і часом нападають на не дуже захищених людей. Це стається, як уві сні, так й на межі сну. В такий час ми найбільш духовно беззахисні. Поки не сплю, я більш-менш контролюю ситуацію навколо себе і в собі самому. В такому стані, якщо з’являється щось вороже чи небезпечне, я можу вчинити звичні для віруючої людини дії: перехреститись, запалити свічку, лампадку, прочитати молитву тощо. Уві сні людина себе не контролює. Тому на сон грядущий треба прочитати молитву «Невже це ложе мені смертним буде…» і перехрестити своє ліжко. Або прочитати «Нехай воскресне Бог» чи «Охорони мене, Господи, силою Чесного і Животворчого Хреста». Це все має свою незаперечну дію. І від усіх темних та нечистих сил охороняє й оберігає. Взагалі, звичка до молитви, перебування в ній, безумовно, налаштовує людину та наповнює її відповідними духовними силами. На неї тоді вже не може суттєво вплинути те, що там з’являється.
- Питання щодо спіритизму. Люди визивають духів. Ті їм щось розповідають. Існує ціла методи ка, як це робити. Чому таке негативне ставлення Церкви до спіритизму і що взагалі це за явище?
- Я ніколи цим не займався, але, безумовно, чув про спіритизм. Коли ми викликаємо якихось духів, то не звертаємось до них через Господа нашого Ісуса Христа чи Пресвяту Трійцю. Ми звертаємось якимось іншим способом. Всі ці ритуали, пов’язані з викликанням духів, передбачають, що християнська символіка не використовується. Аналог цього - гадання. В давнину ворожили на перехресті. Щоб захиститись від духів, які повинні були дещо сповістити, робили дві речі. Встромляли лезом вгору ніж в землю, щоб він захищав нас. Поряд клали ікону. Ликом вниз, щоб підпустити, але все-таки, щоб не допустити. Тобто, передбачалось, що це сфера альтернативна чистим, світлим, ангельським духам. Християнські символи певним чином використовуються, але робиться це так, щоб їх сила була недостатня. Тільки заради того, щоб підпустити. Відповідно Церква до подібних дій ставиться негативно, як до язичницьких. Вони неприйнятні, так само, як спіритизм. І коли хтось викликає духів, то де гарантія, що прийшов дух Толстого чи Достоєвського? А може, то абсолютно інший дух під іменем Достоєвсько. Зовсім невідомий та небезпечний. І те, що він тобі скаже, стане спокусою й звабленням на манівці. Церква вважає спіритизм гріхом. Інша річ, що, маючи певний досвід, ми розуміємо: щось від тих духів теж можемо дізнатись. Є такі волхви, ворожки, чаклуни, екстрасенси, які здатні щось дійсно побачити та встановити діагноз. Вони можуть розповісти про твоє минуле. В тих сферах щось справді відомо, але ніколи не може бути повної довіри. Поряд з правдою іноді знаходиться така облуда, що доводить людину до трагедії.
- Ви, мабуть, стикались, як то кажуть, з «сильними» екстрасенсами?
- Щоб вони були надзвичайно сильними, я би не сказав. Але якісь моменти спілкування з ними мали місце. Коли я був молодим священиком, то вони шукали чомусь зі мною контакту. Виникали у них питання, прохання, але, зрештою, оскільки я все частіше і жорсткіше заявляв їм про свою позицію неприйняття, то відстали від мене. Принаймні якщо й з’являються, то приховують, чим вони займаються. Мене Бог завжди від них оберігав. Жодної, скажімо, телепередачі з Кашпировським чи подібними йому екстрасенсами, я не бачив. Тому виміряти їхню так би мовити могутність я не можу. З жертвами чаклунів та екстрасенсів мені приходиться час від часу мати справу. Люди у нас малоцерковні, тому практично не захищені від магічних дій.
- І що ви робите з жертвами магії?
- Звичайні речі, які може робити священик. Таїнства: покаяння, причастя, соборування. Піст і молитва. Корисно ще помолитись від нечистих духів. Так чи інакше відчутно, що це може вплинути і зменшити вплив тих сил, які зачепили нещасну людину.
- Що таке Божий промисел? Те, що російською мовою називають Боже «предопределение»?
- Це в першу чергу те, що ми не можемо пізнати до кінця, а тільки торкнутись поверхово. Зрозуміло, що наші думки - не Божі думки, а Божі - не наші. Неспівмірність людини і Господа добре виявлена в книзі Йова. Людина не може осягнути Божого промислу, бо наш масштаб занадто обмежений. А Він був до початку світу, до того, як з’явився час та простір. І той промисел буде існувати навіть тоді, коли зникне весь цей світ. Тоді вже не буде ні часу, ні простору, а з’явиться вся повнота і змістовність буття Бога у вічності. Людині все осягнути неможливо. Головна ознака Божого промислу - незбагненність.
- А якщо говорити про Божий промисел в житті конкретної людини?
- Це питання дискусійне. Деякі протестанти, наприклад, кальвіністи, вірують у визначеність долі наперед. Ми, православні, - ні. Вірувати в повну наперед визначеність мого подальшого існування - означає бути впевненим в абсолютній детермінованості та неможливості уникнути всього, що тобі призначено. Це означає, що ти не маєш ні якої свободи вибору. Тобі призначено бути алкоголіком чи наркоманом - і все. Ти не можеш цього уникнути. Все ви значено наперед. Щоб ти не робив - обов’язково станеш алкоголіком чи наркоманом. Або тобі призначено вмерти від насильницької смерті чи хвороби - змінити нічого неможна. Все ж ми знаємо, що насправді так не є. Річ у тім, що людина повинна щось обирати та відповідати за той вибір, який вона робить. Це дуже суттєвий момент. Якщо ми подивимось у цілому на християнський погляд, то з самого початку стає зрозумілим, що Бог надзвичайно цінує свободу людини. Якби то було не так, Він не робив би заборону в Едемському саду та не дарував заповіді. Навіщо їх встановлювати, якщо все заздалегідь детерміновано? Але тоді людина була би біологічним автоматом, а не подобою Божою. Господь є Творець, Будівничий і, таким чином, є Свободою. Без неї ми точно не були би подобою Божою. Всевишній несе нам абсолютну свободу. Само самою, як зворотний момент, - відповідальність, що й робить нашу свободу справжньою.
Головне в християнській вірі те, що Бог надає свободу і чекає від нас любові. Щоб ми полюбили, як вільні люди. Тому Він не завжди карає за проступки і, заохочуючи до гарних вчинків, за них винагороджує. Ти можеш зробити сотні добрих справ, а нагороди тобі не буде. Автоматизму тут немає. Принцип справедливості не діє. Все що ти робиш - тільки і виключно тому, що ти хочеш робити це добро заради Слави Божої. Не за плату дієш, а вільно обираєш. Бог цінує твою свободу і не забирає її. Тому визначення наперед моєї долі є взагалі дурницею. В такому разі, у чому полягає моя заслуга? Я блудний син з притчі — однозначно. Пішов у чужі краї, знехтував любов’ю батька, витратив його статки, дійшов до повного зубожіння, але вирішив повернутись. Це було наперед визначено? Тоді, що від мене залежало? Нічого? А в чому цінність того покаяння, яке ми бачимо у блудного сина? З точки зору наперед визначеності — ніякої цінності немає. Є тільки одна річ, яка визначена наперед однозначно - летальний результат.
- А Ви вірите в долю?
- Ні, не вірю в долю чи фатум. Я можу спостерігати, як в одних людей складається так, а в інших - інакше. Когось все життя янгол-охоронець оберігає та захищає й, проводячи по крутих стежках, не дає загинути. А інший людині так мало треба, щоб впасти та загрузнути в багні. Чому? - Невідомо. Ці речі, врешті-решт, непізнавані. Іс ує надто багато чинників, щоб визначити: чому людина слабка, чому легко піддається спокусі, чому хоче поласувати забороненим і у неї для цього є хист, а, скажімо, на сумлінну працю його немає. Звідки таке ставлення взялося? Це щось успадковане? Безумовно. Але, можливо, тут був чийсь вплив? Само собою. Може, тут були недоліки розвитку? Безперечно. Може, людину формувало таке середовище, яке сприяло подібній поведінці? Тут теж маємо позитивну відповідь. А може, взагалі соціальний контекст такий, що повна безнадія і краще кинутись в прірву, ніж продовжувати це злиденне існування? Є маса чинників, але не можна сказати, що все визначено наперед однозначно. Що нібито одній людині судилася така доля, а другій - інша. Це взагалі дохристиянське уявлення про долю. Отже, фаталісти, безумовно, помиляються. У нас нічого немає наперед визначеного. Навіть астрологи кажуть: ось такий прогноз, але, якщо людина виявить силу духу, волі, характер, вона може уникнути в житті того чи іншого. Їй призначено, скажімо, бути п’яничкою або повне падіння, але якщо людина захоче і докладе зусиль, вона здатна змінити навіть найжорстокіший прогноз.
- Що таке буття в духовному вимірі? Що взагалі означає бути?
- Думаю, що це шукати, знаходити і здійснювати те, до чого найбільш придатна конкретна людина. Тобто призначення не в розумінні наперед визначеності, а як надзавдання в житті кожної особистості. Бути - це мати певну екзистенцію. Твоє існування повинно наповнюватись змістом, мати мету і реалізувати те, що людина на справді отримала від Бога. Нам наданий образ Божий - здійснюй його! Це і може стати правдивим буттям. Коли ми відхиляємось від здійснення образу Божого, то спотворюємо його, впадаємо в спокусу, грішимо. Таке буття не є істинним та в тому чи іншому розумінні є пошкодженим. Все-таки, на мою думку, головне - вірність образу Божому в житті. Про себе можу сказати, що завжди відчував, коли я був чи не був. Розумію всю недосконалість свого теперішнього становища, але мав у житті набагато гірші стани. Є речі, які згадуєш із соромом, тому що до чогось вела спокуса, десь володіла тобою неправда або хотілось до чогось пристосуватись. Коли спрацьовувало оце пристосуванство, то були моменти, про які мені досі гірко і неприємно згадувати.
- Ми знаємо, як фізично людина зростає. Це прямолінійний рух. А як відбувається духовне зростання? Воно, скоріш, нагадує синусоїду?
- Я думаю, що геометрія духу нагадує більше спіраль. Ми можемо згадати фразу: «Будьте, як діти, — бо таких Царство Небесне». Я вже казав, що не ідеалізую дітей. Бачу, що вони так само піддаються спокусам, можуть бути розпалені темними силами або звірячими інстинктами. Але у них є здатність розкриватись назустріч Божому світлу. Не просто тому, що ти розумом усвідомлюєш подібні речі, а саме тому, що відчуваєш любов. Для малої дитини перебування в любові є природним станом, а, як відомо, хто в любові перебуває, той в Богові перебуває і Бог у ньому. Я згадую своє дитинство, як втрачений рай, саме тому, що тоді перебував у любові. Світ був і здавався прекрасним. Він не відкидав, а приймав: зірки, лагідне сонце, зелені дерева, блакить неба, жовті кульбабки. Все було прийнятне і приймало тебе. Це дивне відчуття дитини, яке я пам’ятаю, - надзвичайна радість перебування в цьому Божому світі. Тебе всі люблять: батьки, бабуся, дорослі. Вони ставляться з таким теплом та ніжністю. І потім все подальше життя ми прагнемо повернутись до цього стану, який, на жаль, з роками зникає. Дорослі радіють, коли мають для того якусь причину, а дитина перебуває в любові постійно. Тому вона весь час радіє. А потім життя являє себе, як пекло. І річ не в тім, що там є якісь обов’язки. Вони не так пригнічують людину. Куди страшніші ненависть, агресія, злоба, заздрість, які з’являються навколо тебе і пронизують тебе негативною енергією. Щойно у 5-6 років ти був в оазі любові і світла, а потім потрапляєш у жорстокий світ, де починає панувати насильство, яке тебе принижує та гнітить. Через якийсь час дитячий погляд на світ, що є раєм Божим, змінюється. На зміну золотому віку приходить залізний. А далі ми шукаємо все життя, як цей втрачений рай повернути.
- А як його повернути?
- У пустелі цього світу треба утворювати оази, придатні для життя. Пам’ять про начебто безхмарне дитинство, наявність позитивних змістів у внутрішньому світі, який складався у раю, де ми перебували, весь час кличуть усунути від себе ненависть, зло, агресію. Ми чуємо зойк душі: знайди можливість утворити щось добре! Коли я пішов до школи, то вона приголомшила мене оцією жорстокістю. На початку 50-х років минулого століття в ходу була ще палочна дисципліна. В 1-му класі нас могли примусити покласти руки на парти, після цього по ряду проходила вчителька та лінійкою била кожного по руках. У профілактичних цілях, щоб знали, що з тобою може бути. Так дресирують звірят і так виховували нас, радянських школярів. Найстрашніші погрози, як правило, не окреслені. Скільки я пам’ятаю в початковій школі таких погроз! Вони мене дуже мучили. Ти ходиш у тривозі днями та тижнями й не знаєш, що з тобою буде. Тільки потім ти розумієш, що насправді погрози беззмістовні і це тільки залякування. Вони ні до чого не призводять. Поступово ти починаєш відсувати від себе погрозу. Але треба було навчитися, здобути цей страшний та гидкий досвід. Пригадую, що пройшов якийсь час, і в цій колотнечі, в цьому пеклі, я побачив хлопчика, який мені чомусь здався над звичайно близьким. Підійшов до нього і сказав: «Давай дружити!» Ми дійсно дуже здружились по-справжньому. Дружба була недовгою, але пам’ять про неї збереглась на все життя. Хлопчик із багатодітної сім’ї, батько офіцер, тому його дуже скоро забрали у військове училище. Але тоді мені захотілось створити малесеньку оазу на двох, і вона з’явилась. Через якийсь час у мене були хлопчачі дружби, які залишили великий слід. Життя потім нас розкидало. Втім, у будь-якому разі, дружба - це можливість утворити середовище християнської любові.
Недаремно у книзі о.Павла Флоренського «Стовп і утвердження істини» є розділ, який називається «Дружба», а йдеться в ньому про любов-філію - про ніжну любов до друга. Утворення в твоєму житті чогось, що суперечить зовнішньому світу, «житейському морю, що схвильовано бурею напастей», дає рух уперед. Ці перші кола робились саме в такому розумінні. А потім людині треба, безумовно, здобувати досвід культури та віросповідання. Ми, як люди з радянської дійсності, до церковного досвіду дійшли тільки згодом, але досвід культури відкривав нам альтернативу цьому жорстокому та невблаганному світу. І це ще одне коло. Досвід культури можна по спіралі пізнавати десятиліттями, й все одно залишиться багато не пізнаного.
- Людина відчуває духовне зростання?
- Не знаю. Зростання - це все ж таки кількісне явище. Ми здобуваємо досвід духовного характеру. Він непростий. Через зіткнення з жорстоким світом, через те, що ти не втримався від падіння, зазнав на власній шкірі, що таке гріх, відчув його наслідки, дізнався, що таке муки совісті, тяжким шляхом, через манівці і страждання добираєшся до покаяння. Кожна сходинка цього досвіду є цінність, тому що він буде зі мною завжди. Досвід мого гріха, падіння, його усвідомлення та мук совісті — це надбання, що лишається на все життя. І, можливо, при новому випробуванні, він спрацює. Якщо би він кожного разу спрацьовував, то я міг би казати про те, що перед нами незаперечне духовне зростання. А так досвід є, а позитивний результат ми маємо не завжди. Тому, що не загартувався характер, воля, недостатнє прагнення свободи і відповідальності, а, крім того, завжди знайдеться виправдання, чому ти не робиш чогось. Саме тому я дуже обережно кажу про духовне зростання. Воно, звісно, має бути, але я не впевнений, що я зріс, але точно знаю, що здобув досвід. Не впевнений тому, що коли завтра прийде наступне випробування й воно буде зовсім іншим, я до нього буду абсолютно не отовим і якість мого духовного стану опиниться знову під питанням. Чи спрацює воно на цей раз? Хто його знає! Читаємо «Отця Сергія» Льва Толстого і починаємо розуміти, що там може бути що завгодно. Диявол знає, як знищити будь-кого з нас.
Із книги «Досвід навернення. Метанойя о.Віктора Маринчака», яка є в нашому храмі та її можна придбати за свічним столиком або отримати через пошту.
Допомогти храму ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.
Приватбанк
5363 5421 1533 9765
5159 3351 0939 4102
Нагадаємо, що книгу «Досвід навернення» можна придбати в нашому храмі або в разі необхідності ми перешлемо її поштою.
- Що взагалі таке сон? Бувають ситуації, коли людину в такому стані душать або з нею щось трапляється погане.
- Таке буває. Темні сили, як реальність, з’являються, і часом нападають на не дуже захищених людей. Це стається, як уві сні, так й на межі сну. В такий час ми найбільш духовно беззахисні. Поки не сплю, я більш-менш контролюю ситуацію навколо себе і в собі самому. В такому стані, якщо з’являється щось вороже чи небезпечне, я можу вчинити звичні для віруючої людини дії: перехреститись, запалити свічку, лампадку, прочитати молитву тощо. Уві сні людина себе не контролює. Тому на сон грядущий треба прочитати молитву «Невже це ложе мені смертним буде…» і перехрестити своє ліжко. Або прочитати «Нехай воскресне Бог» чи «Охорони мене, Господи, силою Чесного і Животворчого Хреста». Це все має свою незаперечну дію. І від усіх темних та нечистих сил охороняє й оберігає. Взагалі, звичка до молитви, перебування в ній, безумовно, налаштовує людину та наповнює її відповідними духовними силами. На неї тоді вже не може суттєво вплинути те, що там з’являється.
- Питання щодо спіритизму. Люди визивають духів. Ті їм щось розповідають. Існує ціла методи ка, як це робити. Чому таке негативне ставлення Церкви до спіритизму і що взагалі це за явище?
- Я ніколи цим не займався, але, безумовно, чув про спіритизм. Коли ми викликаємо якихось духів, то не звертаємось до них через Господа нашого Ісуса Христа чи Пресвяту Трійцю. Ми звертаємось якимось іншим способом. Всі ці ритуали, пов’язані з викликанням духів, передбачають, що християнська символіка не використовується. Аналог цього - гадання. В давнину ворожили на перехресті. Щоб захиститись від духів, які повинні були дещо сповістити, робили дві речі. Встромляли лезом вгору ніж в землю, щоб він захищав нас. Поряд клали ікону. Ликом вниз, щоб підпустити, але все-таки, щоб не допустити. Тобто, передбачалось, що це сфера альтернативна чистим, світлим, ангельським духам. Християнські символи певним чином використовуються, але робиться це так, щоб їх сила була недостатня. Тільки заради того, щоб підпустити. Відповідно Церква до подібних дій ставиться негативно, як до язичницьких. Вони неприйнятні, так само, як спіритизм. І коли хтось викликає духів, то де гарантія, що прийшов дух Толстого чи Достоєвського? А може, то абсолютно інший дух під іменем Достоєвсько. Зовсім невідомий та небезпечний. І те, що він тобі скаже, стане спокусою й звабленням на манівці. Церква вважає спіритизм гріхом. Інша річ, що, маючи певний досвід, ми розуміємо: щось від тих духів теж можемо дізнатись. Є такі волхви, ворожки, чаклуни, екстрасенси, які здатні щось дійсно побачити та встановити діагноз. Вони можуть розповісти про твоє минуле. В тих сферах щось справді відомо, але ніколи не може бути повної довіри. Поряд з правдою іноді знаходиться така облуда, що доводить людину до трагедії.
- Ви, мабуть, стикались, як то кажуть, з «сильними» екстрасенсами?
- Щоб вони були надзвичайно сильними, я би не сказав. Але якісь моменти спілкування з ними мали місце. Коли я був молодим священиком, то вони шукали чомусь зі мною контакту. Виникали у них питання, прохання, але, зрештою, оскільки я все частіше і жорсткіше заявляв їм про свою позицію неприйняття, то відстали від мене. Принаймні якщо й з’являються, то приховують, чим вони займаються. Мене Бог завжди від них оберігав. Жодної, скажімо, телепередачі з Кашпировським чи подібними йому екстрасенсами, я не бачив. Тому виміряти їхню так би мовити могутність я не можу. З жертвами чаклунів та екстрасенсів мені приходиться час від часу мати справу. Люди у нас малоцерковні, тому практично не захищені від магічних дій.
- І що ви робите з жертвами магії?
- Звичайні речі, які може робити священик. Таїнства: покаяння, причастя, соборування. Піст і молитва. Корисно ще помолитись від нечистих духів. Так чи інакше відчутно, що це може вплинути і зменшити вплив тих сил, які зачепили нещасну людину.
- Що таке Божий промисел? Те, що російською мовою називають Боже «предопределение»?
- Це в першу чергу те, що ми не можемо пізнати до кінця, а тільки торкнутись поверхово. Зрозуміло, що наші думки - не Божі думки, а Божі - не наші. Неспівмірність людини і Господа добре виявлена в книзі Йова. Людина не може осягнути Божого промислу, бо наш масштаб занадто обмежений. А Він був до початку світу, до того, як з’явився час та простір. І той промисел буде існувати навіть тоді, коли зникне весь цей світ. Тоді вже не буде ні часу, ні простору, а з’явиться вся повнота і змістовність буття Бога у вічності. Людині все осягнути неможливо. Головна ознака Божого промислу - незбагненність.
- А якщо говорити про Божий промисел в житті конкретної людини?
- Це питання дискусійне. Деякі протестанти, наприклад, кальвіністи, вірують у визначеність долі наперед. Ми, православні, - ні. Вірувати в повну наперед визначеність мого подальшого існування - означає бути впевненим в абсолютній детермінованості та неможливості уникнути всього, що тобі призначено. Це означає, що ти не маєш ні якої свободи вибору. Тобі призначено бути алкоголіком чи наркоманом - і все. Ти не можеш цього уникнути. Все ви значено наперед. Щоб ти не робив - обов’язково станеш алкоголіком чи наркоманом. Або тобі призначено вмерти від насильницької смерті чи хвороби - змінити нічого неможна. Все ж ми знаємо, що насправді так не є. Річ у тім, що людина повинна щось обирати та відповідати за той вибір, який вона робить. Це дуже суттєвий момент. Якщо ми подивимось у цілому на християнський погляд, то з самого початку стає зрозумілим, що Бог надзвичайно цінує свободу людини. Якби то було не так, Він не робив би заборону в Едемському саду та не дарував заповіді. Навіщо їх встановлювати, якщо все заздалегідь детерміновано? Але тоді людина була би біологічним автоматом, а не подобою Божою. Господь є Творець, Будівничий і, таким чином, є Свободою. Без неї ми точно не були би подобою Божою. Всевишній несе нам абсолютну свободу. Само самою, як зворотний момент, - відповідальність, що й робить нашу свободу справжньою.
Головне в християнській вірі те, що Бог надає свободу і чекає від нас любові. Щоб ми полюбили, як вільні люди. Тому Він не завжди карає за проступки і, заохочуючи до гарних вчинків, за них винагороджує. Ти можеш зробити сотні добрих справ, а нагороди тобі не буде. Автоматизму тут немає. Принцип справедливості не діє. Все що ти робиш - тільки і виключно тому, що ти хочеш робити це добро заради Слави Божої. Не за плату дієш, а вільно обираєш. Бог цінує твою свободу і не забирає її. Тому визначення наперед моєї долі є взагалі дурницею. В такому разі, у чому полягає моя заслуга? Я блудний син з притчі — однозначно. Пішов у чужі краї, знехтував любов’ю батька, витратив його статки, дійшов до повного зубожіння, але вирішив повернутись. Це було наперед визначено? Тоді, що від мене залежало? Нічого? А в чому цінність того покаяння, яке ми бачимо у блудного сина? З точки зору наперед визначеності — ніякої цінності немає. Є тільки одна річ, яка визначена наперед однозначно - летальний результат.
- А Ви вірите в долю?
- Ні, не вірю в долю чи фатум. Я можу спостерігати, як в одних людей складається так, а в інших - інакше. Когось все життя янгол-охоронець оберігає та захищає й, проводячи по крутих стежках, не дає загинути. А інший людині так мало треба, щоб впасти та загрузнути в багні. Чому? - Невідомо. Ці речі, врешті-решт, непізнавані. Іс ує надто багато чинників, щоб визначити: чому людина слабка, чому легко піддається спокусі, чому хоче поласувати забороненим і у неї для цього є хист, а, скажімо, на сумлінну працю його немає. Звідки таке ставлення взялося? Це щось успадковане? Безумовно. Але, можливо, тут був чийсь вплив? Само собою. Може, тут були недоліки розвитку? Безперечно. Може, людину формувало таке середовище, яке сприяло подібній поведінці? Тут теж маємо позитивну відповідь. А може, взагалі соціальний контекст такий, що повна безнадія і краще кинутись в прірву, ніж продовжувати це злиденне існування? Є маса чинників, але не можна сказати, що все визначено наперед однозначно. Що нібито одній людині судилася така доля, а другій - інша. Це взагалі дохристиянське уявлення про долю. Отже, фаталісти, безумовно, помиляються. У нас нічого немає наперед визначеного. Навіть астрологи кажуть: ось такий прогноз, але, якщо людина виявить силу духу, волі, характер, вона може уникнути в житті того чи іншого. Їй призначено, скажімо, бути п’яничкою або повне падіння, але якщо людина захоче і докладе зусиль, вона здатна змінити навіть найжорстокіший прогноз.
- Що таке буття в духовному вимірі? Що взагалі означає бути?
- Думаю, що це шукати, знаходити і здійснювати те, до чого найбільш придатна конкретна людина. Тобто призначення не в розумінні наперед визначеності, а як надзавдання в житті кожної особистості. Бути - це мати певну екзистенцію. Твоє існування повинно наповнюватись змістом, мати мету і реалізувати те, що людина на справді отримала від Бога. Нам наданий образ Божий - здійснюй його! Це і може стати правдивим буттям. Коли ми відхиляємось від здійснення образу Божого, то спотворюємо його, впадаємо в спокусу, грішимо. Таке буття не є істинним та в тому чи іншому розумінні є пошкодженим. Все-таки, на мою думку, головне - вірність образу Божому в житті. Про себе можу сказати, що завжди відчував, коли я був чи не був. Розумію всю недосконалість свого теперішнього становища, але мав у житті набагато гірші стани. Є речі, які згадуєш із соромом, тому що до чогось вела спокуса, десь володіла тобою неправда або хотілось до чогось пристосуватись. Коли спрацьовувало оце пристосуванство, то були моменти, про які мені досі гірко і неприємно згадувати.
- Ми знаємо, як фізично людина зростає. Це прямолінійний рух. А як відбувається духовне зростання? Воно, скоріш, нагадує синусоїду?
- Я думаю, що геометрія духу нагадує більше спіраль. Ми можемо згадати фразу: «Будьте, як діти, — бо таких Царство Небесне». Я вже казав, що не ідеалізую дітей. Бачу, що вони так само піддаються спокусам, можуть бути розпалені темними силами або звірячими інстинктами. Але у них є здатність розкриватись назустріч Божому світлу. Не просто тому, що ти розумом усвідомлюєш подібні речі, а саме тому, що відчуваєш любов. Для малої дитини перебування в любові є природним станом, а, як відомо, хто в любові перебуває, той в Богові перебуває і Бог у ньому. Я згадую своє дитинство, як втрачений рай, саме тому, що тоді перебував у любові. Світ був і здавався прекрасним. Він не відкидав, а приймав: зірки, лагідне сонце, зелені дерева, блакить неба, жовті кульбабки. Все було прийнятне і приймало тебе. Це дивне відчуття дитини, яке я пам’ятаю, - надзвичайна радість перебування в цьому Божому світі. Тебе всі люблять: батьки, бабуся, дорослі. Вони ставляться з таким теплом та ніжністю. І потім все подальше життя ми прагнемо повернутись до цього стану, який, на жаль, з роками зникає. Дорослі радіють, коли мають для того якусь причину, а дитина перебуває в любові постійно. Тому вона весь час радіє. А потім життя являє себе, як пекло. І річ не в тім, що там є якісь обов’язки. Вони не так пригнічують людину. Куди страшніші ненависть, агресія, злоба, заздрість, які з’являються навколо тебе і пронизують тебе негативною енергією. Щойно у 5-6 років ти був в оазі любові і світла, а потім потрапляєш у жорстокий світ, де починає панувати насильство, яке тебе принижує та гнітить. Через якийсь час дитячий погляд на світ, що є раєм Божим, змінюється. На зміну золотому віку приходить залізний. А далі ми шукаємо все життя, як цей втрачений рай повернути.
- А як його повернути?
- У пустелі цього світу треба утворювати оази, придатні для життя. Пам’ять про начебто безхмарне дитинство, наявність позитивних змістів у внутрішньому світі, який складався у раю, де ми перебували, весь час кличуть усунути від себе ненависть, зло, агресію. Ми чуємо зойк душі: знайди можливість утворити щось добре! Коли я пішов до школи, то вона приголомшила мене оцією жорстокістю. На початку 50-х років минулого століття в ходу була ще палочна дисципліна. В 1-му класі нас могли примусити покласти руки на парти, після цього по ряду проходила вчителька та лінійкою била кожного по руках. У профілактичних цілях, щоб знали, що з тобою може бути. Так дресирують звірят і так виховували нас, радянських школярів. Найстрашніші погрози, як правило, не окреслені. Скільки я пам’ятаю в початковій школі таких погроз! Вони мене дуже мучили. Ти ходиш у тривозі днями та тижнями й не знаєш, що з тобою буде. Тільки потім ти розумієш, що насправді погрози беззмістовні і це тільки залякування. Вони ні до чого не призводять. Поступово ти починаєш відсувати від себе погрозу. Але треба було навчитися, здобути цей страшний та гидкий досвід. Пригадую, що пройшов якийсь час, і в цій колотнечі, в цьому пеклі, я побачив хлопчика, який мені чомусь здався над звичайно близьким. Підійшов до нього і сказав: «Давай дружити!» Ми дійсно дуже здружились по-справжньому. Дружба була недовгою, але пам’ять про неї збереглась на все життя. Хлопчик із багатодітної сім’ї, батько офіцер, тому його дуже скоро забрали у військове училище. Але тоді мені захотілось створити малесеньку оазу на двох, і вона з’явилась. Через якийсь час у мене були хлопчачі дружби, які залишили великий слід. Життя потім нас розкидало. Втім, у будь-якому разі, дружба - це можливість утворити середовище християнської любові.
Недаремно у книзі о.Павла Флоренського «Стовп і утвердження істини» є розділ, який називається «Дружба», а йдеться в ньому про любов-філію - про ніжну любов до друга. Утворення в твоєму житті чогось, що суперечить зовнішньому світу, «житейському морю, що схвильовано бурею напастей», дає рух уперед. Ці перші кола робились саме в такому розумінні. А потім людині треба, безумовно, здобувати досвід культури та віросповідання. Ми, як люди з радянської дійсності, до церковного досвіду дійшли тільки згодом, але досвід культури відкривав нам альтернативу цьому жорстокому та невблаганному світу. І це ще одне коло. Досвід культури можна по спіралі пізнавати десятиліттями, й все одно залишиться багато не пізнаного.
- Людина відчуває духовне зростання?
- Не знаю. Зростання - це все ж таки кількісне явище. Ми здобуваємо досвід духовного характеру. Він непростий. Через зіткнення з жорстоким світом, через те, що ти не втримався від падіння, зазнав на власній шкірі, що таке гріх, відчув його наслідки, дізнався, що таке муки совісті, тяжким шляхом, через манівці і страждання добираєшся до покаяння. Кожна сходинка цього досвіду є цінність, тому що він буде зі мною завжди. Досвід мого гріха, падіння, його усвідомлення та мук совісті — це надбання, що лишається на все життя. І, можливо, при новому випробуванні, він спрацює. Якщо би він кожного разу спрацьовував, то я міг би казати про те, що перед нами незаперечне духовне зростання. А так досвід є, а позитивний результат ми маємо не завжди. Тому, що не загартувався характер, воля, недостатнє прагнення свободи і відповідальності, а, крім того, завжди знайдеться виправдання, чому ти не робиш чогось. Саме тому я дуже обережно кажу про духовне зростання. Воно, звісно, має бути, але я не впевнений, що я зріс, але точно знаю, що здобув досвід. Не впевнений тому, що коли завтра прийде наступне випробування й воно буде зовсім іншим, я до нього буду абсолютно не отовим і якість мого духовного стану опиниться знову під питанням. Чи спрацює воно на цей раз? Хто його знає! Читаємо «Отця Сергія» Льва Толстого і починаємо розуміти, що там може бути що завгодно. Диявол знає, як знищити будь-кого з нас.
Із книги «Досвід навернення. Метанойя о.Віктора Маринчака», яка є в нашому храмі та її можна придбати за свічним столиком або отримати через пошту.
Допомогти храму ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.
Приватбанк
5363 5421 1533 9765
5159 3351 0939 4102
Електронна пошта