Патріарх Філарет: відверта розмова

22 жовтня - день інтронізації Святішого патріарха Філарета. Цього року відзначається 20-річниця цієї подіїї. Ми добре пам’ятаємо, як у жовтні 2008 року предстоятель УПЦ Київського патріархату відвідав наш храм. Сподіваємось, що колись ми ще побачимо Святішого Патріарха у Харкові. Бажаємо йому міцного здоров’я і Божої благодаті, а читачам сайту пропонуємо інтерв’ю-відверту розмову з Патріархом Філаретом, яке він дав декілька років тому одному із столичних видань.
 
- Хрещення Руси–України було великим світоглядним переворотом. Воно змінило усвідомлення давнім українцям свого місця в світі. А тепер християнство, ставши елементом престижу на пострадянському просторі, чинить менший благотворний вплив на душі людей і суспільство загалом. Багато віруючих щиро вважають, що достатньо відвідувати служби в храмах, дотримуватися зовнішніх ритуалів, відзначати великі свята і ти є вже християнин. Святійший, чому відбуваються такі прикрі зміни у свідомості людей? І як цьому зарадити?
 
- Очевидно, що після прийняття християнства Русь-Україна кардинально змінилася. Коли Господь приходить, зміни на краще не можуть не відбутися. За часів князів Володимира і Ярослава Мудрого вона стала однією з найвпливовіших держав в Європі. Те, що згаданих князів в своїх сватах (а значить – союзниках, партнерах) хотіли бачити чимало королів, –– факт загальновідомий. Це що стосується зовнішньої політики. А щодо внутрішньої, то в тодішньому суспільстві, наприклад, було знищено багатоженство. Натомість утвердився, говорячи сучасною мовою, інститут сім’ї. І взагалі народ почав жити за законами Руської правди, що потім мала вплив на всі правові пам’ятки литовсько-руської доби в історії України. Перелік тих якісних змін можна продовжити. Та, напевно, важливіше буде сказати, що в основу практично усіх тогочасних сфер життя лягли десять Божих заповідей.
І нині християнство має вплив. Через те, що добро ще існує, ми продовжуємо історію. Але, як бачимо, країни Європи, а з ними й Україна, дедалі більше відходять від Бога. Щодо європейських держав, в переважній більшості яких домінуючою релігією залишається християнство, то останнім часом в них ухвалюються нехристиянські закони. Наприклад, про одностатеві шлюби. Ще й Україну до цього змушують, яка й так живе серед беззаконня. Бо як інакше назвати оте несправедливе збагачення можновладців за рахунок мільйонів простих громадян?!
Якщо Україна хоче стати процвітаючою європейською державою, вона повинна на перше місце в єрархії своїх цінностей повернути Господа, як це було за часів святого Володимира. Бо написано: «Блажен народ, у якого Бог є Господом» (Псалом 32:12)

- Святійший, можна сказати, що часто вибір бути християнином зумовлений страхом смерті і вічних страждань?
 
- Коли люди переживали б страх, було б краще. Він є першим кроком до благочестивого життя. Мається на увазі не якийсь тваринний страх, а страх перед Богом. Саме через нього ти утримуєшся від гріха.
 
- Але можна утримуватися від гріха і через любов. Людина, досвідчивши Живого Бога, переживає Його любов. А того, кого любиш, не хочеш засмучувати.
 
- На цю сходинку треба піднятися. Ви не зможете дійти до любові, оминувши страх. Тому Христос і говорив про страх покарання, а в той же час –– про любов, яка виганяє із серця страх. Християнин, який живе любов’ю до Всевишнього, навзаєм наповнюється Його любов’ю. Але це притаманно досконалим християнам. Ми ж у переважній більшості не можемо похвалитися досконалістю. Тож і утримуємося від гріха частіше через страх покарання.

- А Ви?

- І я утримуюся від гріха через страх вічних страждань. А ось апостоли проповідували Євангеліє, бо їх переповнювала Божа любов. Апостол Павло був упевнений, що після смерті увійде в блаженне вічне життя і хотів із земним життям розлучитися. В одному зі своїх послань навіть написав, що для нього краще померти, тоді не терпітиме страждань на землі, а буде в Царстві Небеснім блаженствувати. Проте для людей (очевидно, мав на увазі – своє оточення і тих, кому проповідував) краще, щоб він жив. Тобто, це приклад того, що апостоли жили любов’ю.

- Коли одного з глав Церков запитали, чи не боїться смерті, той відповів, що як людина –– ні, тільки як предстоятель трохи лякається відповідальності за паству. А Вас які думки навідують, коли замислюєтеся, що в призначений Богом час станете перед Ним?
 
- Не беру на себе сміливість повністю відповідати за стан Церкви. Це би свідчило, що я більший за Христа Спасителя. Спасіння віруючих Православної Церкви залежить не від Патріарха, а від благодаті Святого Духа. Однак для того, щоб ця благодать діяла в людині, треба, по-перше, її не відкидати, а, по-друге, багато працювати.

- Святійший, пригадуєте, коли вперше досвідчили Живого Бога?

–– Коли помер батько. Тоді я поставив питання: Бог існує чи ні? Якщо Він не існує, як вчили в школі, то Кого люблю? Порожнечу? Раз любов є (а я переживав її), то повинен бути і Об’єкт любові - Господь. А якщо Господь є, тоді треба насамперед служити Йому. Так і прийшов до свого служіння.

- Ви щойно сказали про свою любов до Бога. Відчуваєте, що Він Вас навзаєм любить?
 
- Відчуваю. Небесний Отець з любові мене привів до Себе. Важким шляхом – через батькову смерть. Та все ж привів.
Тато помер на фронті, коли йому було 40 років. Мама пережила його на 55 років, померши в 95-ть. Скільки не жила, але ж померла. Ми повинні усвідомлювати, що нам відведено дуже коротке у порівнянні з вічністю земне життя. Тому варто задумуватися, куди потрапимо по смерті.

–– Запитували у Бога, де Ваші батьки?

–– Не знаю. Хочу, щоби вони були в Царстві Небесному. І про це щодня молюся.

–– Чимало православних святих, старців переживали моменти, коли їх по-особливому торкався Господь. А Ви їх переживаєте?

–– Для того, щоби ці моменти переживати, треба очистити серце. У Євангелії читаємо: блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать. Коли людина очистила серце –– не тільки від гріховних діл, а думок і почуттів, тоді вона внутрішньо спілкується з Богом. Досягти такого стану –– наша мета. На превеликий жаль, я не досягнув його. Не можу сказати, що моє серце –– чисте. Воно наповнене гріховністю. Мова йде про гріховні думки і почуття.

–– Скажіть: Вам легко прощати?

–– У різні періоди, звичайно, було по-різному прощати. Колись було складно. Тепер легше. З віком це завжди стає легше робити. Розумієш, коли не пробачатимеш, не увійдеш у Царство Небесне. Як Христос сказав: якщо не будете прощати людям провин їхніх, то й Отець не простить провин ваших.

–– Ви неодноразово критично висловлювався про РПЦ і УПЦ (МП), але нічого образливого не говорили про Митрополита Володимира (Сабодана), Предстоятеля УПЦ (МП).

––– Це свідомо. Давно з серця викинув образу, яку тримав на Блаженнішого Володимира. Коли зустрічаємося, то нормально почуваємося. Я, принаймні. Не випадала нагода посидіти обом за чаєм, оскільки їм заборонено зустрічатися з нами. Але я б хотів.
Знаєте, якби УПЦ (МП) була права, то шукала би спілкування з УПЦ КП і переконувала у своїй правоті.
Українці мають власну державу. Раз є держава, значить повинна бути незалежна Церква. Це –– апостольське вчення. А УПЦ (МП) державу визнають, а незалежну Церкву – ні і підпорядковуються чужій.

–– Якщо гіпотетично уявити, що можливе об’єднання між Православними Церквами в Україні, для Вас мало би значення, хто б очолив Церкву?
–– Ні. Має значення саме об’єднання.

–– Відомо, що Папа Іван Павло ІІ попросив вибачення у всіх тих, кому РКЦ заподіяла кривду. Це ж саме вчинив Блаженніший Любомир (Гузар) від імені УГКЦ. Як вважаєте –– в УПЦ КП є в кого і за що просити вибачення?

–– Поки що я не бачу. Це не значить, що ми –– не грішні. Українська Православна Церква страждала багато. Подібно, як український народ –– більше страждав, ніж міг заподіяти кривду. А якщо й воював, то обороняючись.

–– У радянські часи, коли Церква була гнана, здається, більше шукали Живого Бога, ніж тепер. З власного досвіду знаю –– виросла в підпільній родині. Виходить, приказка про заборонений плід, який завжди солодкий, актуальна і для духовного життя.

–– Абсолютно. Для Церкви природно бути в конфлікті зі світом. Тому Церква Христова в перші три століття була чистішою, ніж потім. До прикладу, коли в IV столітті Костянтин Великий видав Міланський едикт, християнство стало визнаною державою релігією в Римській імперії. І в Церкву на догоду імператорові пішли випадкові люди. Так триває досі. Візьмімо духовні семінарії –– зараз туди на навчання подаються різні люди. Вони не зважають, чи є в них покликання, чи тверді у вірі… Але це не значить, що в Україні мало щирих християн. Як говорить порівняльна статистика, цьогоріч Пасхальні богослужіння відвідало 10 млн. українців (при 46 мільйонах населення країни), тоді як в Росії –– лише 4 млн. (при понад 140 млн. населення РФ).

–– Є проблема: більшість християн сприймає Бога розумом замість серця. Таким чином ми обмежуємо Його надприродність. Звідси –– мало зцілень, звільнень, благословінь.

–– Ми сприймаємо Господа як Особу, Яка існує. Однак часто не усвідомлюємо Його як Того, Хто діє в житті українського народу, моєму особистому. І це драма, бо виходить, що Бог окремо і я собі окремо.

–– Нещодавно Папа Франциск заявив, що Церкві треба йти в світ. Очевидно, він усвідомлює, що там вона може поранитися. Подібно, коли людина виходить з дому, вона не застрахована від нещасного випадку. Однак Святіший Отець надає перевагу пораненій в світі Церкві, аніж Церкві, зацикленій на власному егоїзмі та внутрішніх «розборах».

–– Згідний. Церкві треба йти в світ і проповідувати Слово Боже. Наша проповідь Євангелія буде тільки тоді сильною, коли ми виконуватимемо те, що проповідуємо.
На моє переконання, люди зараз потребують більше нашого духовного служіння, ніж соціального: любові, розуміння, співчуття, підтримки… Краще соціальне служіння, ніж було в СРСР, годі уявити: безкоштовні медицина та освіта, низькі ціни на комунальні послуги, низький рівень розлучень, не було пропагування розпусти та сексуальних збочень… Але чому це все так мало приваблювало? Тому що в ньому не було правди. І цією правдою є Бог.

–– Святійший, якби довелося життя прожити заново, Ви би хотіли в ньому щось змінити?

–– Може, дещо. Але в моєму житті є моменти, за які по-особливому вдячний Господу. По-перше, за те, що привів мене до віри, а, по-друге, –– за створення УПЦ КП. Взагалі я Йому часто дякую. Щодня. За всі благодіяння. За те, що живу. За те, що дає здоров’я в такому віці і можливість активно працювати.