Про культуру почуттів: роздуми настоятеля

У книзі про настоятеля нашого храму о.Віктора Маринчака «Досвід навернення» є цікавий розділ про культуру почуттів. У ньому йдеться не тільки про відомі приклади любові, пристрасті, відповідальності та трагізму кохання з літературних текстів, а й про ставлення сучасної людини до важливих питань з точки зору християнського світогляду.

Пропонуємо вам уривок із видання, яке можна придбати в Іоано-Богословському храмі або замовити «Новою поштою».


 
- Наскільки правильним є вислів, який став першою фразою роману «Анна Кареніна», про те, що всі сім’ї щасливі однаково, а нещасні по-різному?
 
— Дивуюсь Льву Миколайовичу, де він бачив підряд дві щасливі сім’ї? Якщо серйозно, то можу сказати, що я щаслива людина, бо бачив такі сім’ї. Можливо, тому, що Бог дав мені в цьому розумінні своє щастя. Мабуть, такі сім’ї тягнуться одна до одної і подібне притягує подібне. Деякі мої товариші, які вже пішли з життя, залишили після себе таку пам’ять. Не те, щоб взірцеву. Ні! Безхмарного життя взагалі не існує, але я дійсно бачив щасливі сім’ї. Їх надзвичайно мало. Будемо відверті, їх кількість наближається до статистичної похибки. На жаль, маємо у суспільстві багато патології: моральної, психологічної та різної іншої. Занадто багато егоїзму та егоцентризму. Дуже мало розуміння своїх обов’язків. Натомість, усі зосереджені на задоволенні своїх потреб — і на тому все закінчується. Люди задовольнили свою потребу, і більше їх нічого не цікавить.
 
— Чи має рацію Лев Толстой стосовно нещасливих сімей?
 
— Сім’ї нещасливі дійсно по-різному. Але, я думаю, що й щасливі не однакові і не схожі одна на одну. Я бачив людей, у яких є щастя, але подібні сім’ї все ж таки відрізняються. Іноді вони бувають дуже різні, бо взагалі кожна людина абсолютно унікальна. Мене цього навчила практика священика. Причому, як не дивно, найбільше цю унікальність я відчуваю на похоронах. За моє життя стільки разів я ховав, але однакових похоронів не було ніколи. Люди в цей момент поводять себе по-різному. І взагалі обстановка, атмосфера, відчуття — вони завжди неповторні. В тому, як на це реагують люди, відбивається унікальність особистості, яку ховають. У 1992 році мене покликали в село під Харковом сповідати, соборувати й причастити жінку, яка мала померти. Їй було за 75. Вона тихо конала в страшних муках, заживо розкладалася, навколо стояв трупний сморід. Не пам’ятаю, що вона мені тоді розповідала, але вразила її глибока турбота про інших. На тому контрасті мук і страждань мене збила з ніг її любов. Жінка була просякнута нею. Тоді я був священик-початківець. Пізніше подібне бачив неодноразово. У суспільстві, де втрачені цінності, орієнтири, відсутні моральні настанови й принципи, мене тішить, коли приходжу ховати людину, те, що тут очевидно: любов існує, це — реальність, яка керує нашим життям. У суєті й біганині ми не помічаємо, забуваємо про неї, а тут — коло труни — вона зосередилася. Коли людини нема, оточуючих охоплює жаль, що вони не встигли, не додали, не сказали. Смерть викликає таке явище: людина постає перед нами на весь зріст, у всій своїй красі. Дрібне відпадає, залишається найкраще. І на похороні від усіх іде стільки любові, що до неї можна доторкнутися.
 
Для сучасної людини похорон — це можливість побувати в оазі. Так, там дуже багато горя, скорботи, там багато чого, що болюче вражає, але там є любов. Похорони бувають різні: теплі, гарячі аж кипить. Пару разів бував на байдужих, але зовсім холодних — нема. Може бути страждання, яке розриває людину навпіл. А може бути страждання, яке набирає такої краси! Як фахівець із філології можу сказати, що трагічне й прекрасне стоять на одному щаблі. Одне одного підтримують і викликають.
 
Пам’ятаю, лежить у труні небіжчиця, років сорока п’яти. Надзвичайно красива, яку я знав, і поряд — її така сама вродлива донька. Вона підходить до труни й робить щось дивне: гладить маму по волоссю, доторкається щокою щоки, тримає обличчя в долонях, цілує руки. І все це повільними рухами, без істерик, без напруження, без страху перед труною, тілом, могилою. Це була справжня любов і дивна краса.
 
Кожна сім’я особлива. Кожна людина неповторна. Візьмемо, скажімо, Таїнство покаяння. Зрозуміло, що більшість сповідей — це короткий і стандартний перелік гріхів. Між тим, змістовні сповіді та бесіди про життя, проблеми, труднощі, пошуки — вони завжди унікальні. Тому я ніколи не знаю, які будуть наслідки моєї бесіди, бо я зустрічаюсь з неповторною особистістю, і у мене немає ключа для всіх. Часом нічого не вдається. Таке теж буває.
 
— Ви часто повторюєте, що любов трагічна. Чому?
 
— Тому, що коли любиш, то в заклад ставиш все своє життя. Воно залежить від того, чи збережеш ти свою любов? Чи збереже любов той, кого ти любиш? Чи загинеш ти і залишиш у самотності людину, яка тебе любить? Чи піде з життя та людина, і ти залишишся один із порожнечею навколо себе? Це фатальна приреченість. Або загине любов, або хтось із нас піде з життя. Тобто без трагічної кінцівки любові не існує.
 
Найтрагічніший, на мій погляд, твір про любов, який я коли-небудь читав, — це сімейна ідилія «Старосвітські поміщики» Миколи Гоголя. Тому що Афанасій Іванович і Пульхерія Іванівна приходять до завершення свого життя. Кінець наближається. А вони так люблять одне одного…. при тому, що вже все: їхнє життя, оця ідилія, оце щастя, — все приречене. Немає жодного виходу.
 
Полюбити — це в першу чергу ризик. І тому не всі наважуються любити, бо не хочуть ризикувати. Егоїстичні люди не бажають любити. Задовольнити свої потреби, скажімо, щоб мені хтось готував, прав чи прибирав — на це згодні всі. Але на більше, то вже проблема. З іншого боку, треба зрозуміти, що любов — жорстока штука й її не існує без трикутника. Обов’язково, хтось когось любить, а хтось когось ні. Так, ці двоє полюбили одне одного, але хтось третій, десь там, зайвий і залишається осторонь.
 
— Чи правильно вчинила Анна Кареніна? Як бути в таких випадках?
 
— Кареніна, безумовно, вчинила неправильно саме через те, що вона дійшла до трагічного кінця. Її любов надала таке переживання внутрішньої порожнечі, спустошеності, залежності та нереалізованості, що вона покінчила з собою. Це для такої особи, як героїня роману Толстого, мабуть, було неминуче. І питання навіть не в тих обставинах, які склались, а в тому що пристрасть, потяг, — це речі, якими людина не керує, а часом при їх наявності взагалі не володіє собою. Але, якщо все, так чи інакше, зосереджено тільки на цьому, то виникає питання: була то любов чи щось інше, скажімо, пристрасть? Це зовсім різні речі. Жага і пристрасть Анни Кареніної та Вронського захопили їх. Не він володіє своїми почуттями, а вони його полонили, керують ним, не рахуючись зі свободою людини. Якщо з цього боку подивитись, то ми маємо заволодіння, яке робить людину рабом свого почуття. Якщо ми перебуваємо тільки в такому стані, то чи може це надати повноту нашому існуванню? Чи йдеться тут про взаємне доповнення двох особистостей? Чи не відчуває людина, яка захоплена почуттям, себе рабом і чи не хоче шукати свободу? Чи здатна така любов допомогти іншій людині себе реалізувати? Надати Вронському свободу Анна не спроможна. Вона страждає, коли він її реалізує. Не таку вже і велику свободу, відносно неї, але Анну це так зачепило, що вона не витримує.
 
— Їм треба було ризикувати?
 
— Коли людина в стані такої пристрасті та такого захоплення іншою особистістю, вона не розуміє, що треба, а що ні. Анна не володіє собою. Взагалі, Лев Толстой писав, можна сказати, експериментальний роман. Існує навіть така думка, що автор замислився над питанням, а що було б з Тетяною, якщо вона пішла би за Онєгіним? У Пушкіна Тетяна більш зріла людина, ніж Анна у Толстого. Інше покоління, більше інфантильності. Зріла тому, що вона володіє собою. Не почуттями, а саме собою. «Я вас люблю, к чему лукавить?». Хоча в той момент їй, мабуть, було не просто таке сказати. Анна — інша. В неї не тільки відсутня відповідна зрілість, але, що дуже важливо, вона не має культури почуттів. Взагалі у Льва Толстого кохання, я би сказав, з якоюсь повною відсутністю культури любові. Таке враження, що автор не читав Пушкіна. Візьмемо, «Крейцерову сонату», «Диявол», «Отець Сергій». Всі ці твори не про любов, а про пристрасть. Як Базарова нищить все тому, що він не культурна людина, так подібне ми бачимо і тут. Всі ці персонажі в творах Толстого чи у Буніна в повісті «Мітіна любов» — вони не культурні люди. Справді, складається відчуття, що до цього не було ні Пушкіна, ні Тургенєва, які розумілись на таких речах та вибудовували культуру почуттів, долаючи ту, частково тваринну, а частково й демонічну пристрасть. І коли вони її долали, то з’являлось щось людське. Якщо ні, то воно тебе губить, бо втрачаєш розум, свідомість і врешті-решт життя.
 


— Звідки взяти культуру почуттів сьогоднішній молодій людині XXI століття? Молодь вихована інакше.
 
— Дивлячись на те, що відбувається, ми повинні мати на увазі, що здобутки людства розчиняються в атмосфері культури. Так свого часу в європейській цивілізації розчинилось християнство. Хоча сучасна європейська культура є секулярною, вона фундаментально пов’язана з християнством. Так, вона начебто далеко відійшла від нього. Здається, що Європа стала за поглядами цілком світською, атеїстичною, матеріалістичною, позитивістською. Але насправді то не просто фундамент — це повітря, яким дихає вся культура. Вона його не помічає, втім якби його не стало, то почала би задихатись. Так само зі здобутками нашої культури, які ми маємо. Чому кажуть, що рукописи не горять? Тому що вони перетворюються на цю атмосферу культури. Ми в це занурені, ми тим дихаємо і не помічаємо ту неартикульовану традицію, яка дивиться на «Крейцерову сонату» чи на пристрасть Анни Кареніної, як на патологію. Ця традиція шукає альтернативу таким речам. Прагне чогось справжнього. Того, що може надати здатність відшліфувати той діамант, щоб він не був диким самородком. Його треба обробити, упорядкувати, окультурити. Думаю, що це у нас висить у повітрі. І, понижуючи рівень, примітивізуючи та вульгаризуючи багато чого, навіть сучасна масова культура все одно, десь у підтексті, має подібні речі на увазі. Тому діти тієї масової культури можуть бути різними. Одні, сприймаючи потік, вибирають собі надзвичайно позитивні приклади, а інші — грають на пониження. Це залежить від характеру, спадковості, схильності тощо. В тій телепродукції, яку ми бачимо, чи в інтернеті, шо відкриваємо, є все. Ти за посиланням можеш свій рівень підвищувати і поглиблювати, або, навпаки, понижувати та опускатись до плінтуса. Тому в нас є можливості, бо є відповідна культура.
 
Я іноді шкодую, що не маю багато дітей. Коли з’явилася найменша дитина, відчув: «Ех шкода, що мені 44 роки, що не зможу пережити момент народження ще й ще». Інфантильність у наш час дуже поширена, так само, як і безвідповідальність та лінь. І дитина — дуже вагомий чинник, щоб людина здобула повноцінну відповідальність. Вибирай: або ти відсікаєш цю відповідальність разом із дитиною, або треба нести цей тягар та ярмо. Але як сказано у Біблії, «Тягар мій легкий, і ярмо моє благо».

Із книги «Досвід навернення». Метанойя о.Віктора Маринчака. Унікальне видання можна замовити "Новою поштою" або безпосередньо придбати в нашому храмі.