Досвід навернення: роздуми про священство

Про таїнство священства і внутрішні переживання отців в медіа пишуть не часто. Ореол утаємниченості та професійні секрети залишаються для вузького кола дотичних. Між тим, в духовному плані люди, що здійснюють Богослужіння, в звичайному житті мають свої проблеми, спокуси та певні специфічні особливості, які накладає сан. В книзі про власну метанойю о.Віктор Маринчак відверто поділився безцінним священицьким досвідом.

Публікуємо уривок із книги «Досвід навернення. Метанойя о.Віктора Маринчака». Видання ще можна придбати в нашому храмі, хоча вже лишилось небагато примірників.



- Свого часу через Вас так чи інакше проходили всі молоді священики єпархії. Що Ви їм говорите, від чого застерігаєте, що радите?

- Коли до мене звертається молодий священик я шукаю конкретну відповідь на конкретне питання. Загальні поради давати важко. Укласти підручник з пастирського богослов’я я не можу. Головну магістральну лінію дає мені Спаситель. Які у нас основні заповіді? Возлюби Бога і возлюби ближнього. На цьому весь Закон і Пророки. Думки, як поводити себе в тих чи інших обставинах, можливо, вони є. Але, ідучи на бесіду з людьми, я ніколи не знаю, що буду говорити і який буде результат. Є розуміння, що я чистий аркуш і не знаю, що сказати цій людині, поки вона не почне мене запитувати про конкретні речі. Тоді, можливо, я зможу чимось допомогти. Головна моя порада - спиратися на дві основні заповіді і застосовувати їх у будь-яких обставинах.

- А яка все ж таки головна проблема для священика? Що Ви можете сказати зі свого досвіду?

- Священик надто багато знає. Коли, скажімо, у нас з’явився у місті маніяк, я про це дізнався раніше, ніж з’явилось повідомлення в пресі. До мене приходила людина, яка була невдало атакована і вирвалась від нього. Неодноразово мені приходилось відмовляти людину від самогубства. На щастя, були вдалі спроби. Втім, я мав також випадки, коли намагався відмовити від самогубства, але людина накладала на себе руки. Колись до мене прибігла дівчинка, яку зґвалтували. Мені треба надати їй засіб себе відновити. У ту саму хрестилку до мене якось прийшов чоловік і сказав: «Отець, я вбив людину»! В яких тільки реанімаціях не побував. Пам’ятаю свої найперші враження. У 93-му році я хрещу в реанімації дитину, а у неї очі, як два отвори в безодню - їй всього два місяці, але вона приречена. Вона померла через кілька днів. Я потрапив років через п’ятнадцять у ту ж саму реанімацію і зустрів того самого лікаря, який тоді тримав цю дитину. Він мені каже: Пам’ятаєте, ми з вами хрестили дитину і називає ім’я - для лікаря це теж була непересічна подія. Непроста штука пережити смерть дитини. Я не розумію, як він може працювати там так довго. У нього ж немає благодаті священства, яка мене захищає.



В якому тільки вигляді я не бачив мертвих тіл. Одного разу на похороні, коли всі стояли під стінкою в стані жаху, я їм кажу: «Не треба цього боятись. Кожне тіло через п’ять-шість днів має такий самий вигляд. Ось що смерть робить з нашими тілами, бо вона наш ворог». Або уявіть собі відспівувати та щось говорити рідним, коли п’ятеро людей сиділи в машині і стоять п’ять гробів. Священик надто багато бачить. А як непросто дивитись на закриту труну після, наприклад, пожежі чи авіакатастрофи, розуміючи, що відчувають у цей момент рідні. Звичайна людина не зустрічає так багато горя, страждань, болю, як священник. Вона не чує стільки зойків, скільки може почути він. Я досі пам’ятаю під Золочевом хату, де соборував жінку. Вона живцем розкладалась, що не дивно, при тому рівні нашої сільської медицини, який був на початку 90-х років. Жінка надзвичайно страждала, а поряд ті люди, які її люблять так, що у Бога молять продовження її страждань. Таких речей мені згадується дуже багато, і кожного разу я мусив вийти достойно з відповідної ситуації. Я не маю права захопитись власними переживаннями. Повинен зробити так, щоб люди в страшному стані, в жахітті і горі, відчули присутність Бога. Він все покриває, все наділяє смислом і повертає людям гармонію після всіх страждань, які вони пережили. Неминуче колись пам’ять стане світлою.

Все це накладає на тебе певні обов’язки. Священик може закритись від цього панцирем байдужості, несприйняття, нечутливості, щоб дивитись і не бачити. Таке теж буває. Якщо ти не зможеш сховатись у цей панцир, тобі треба бути сильним. Власних можливостей не вистачає. Це явлення допомоги через благодать священства в найскрутніших обставинах — воно відчутне, дає силу і відкриває можливість якимось чином повернути людей до життя. Душу, яка здається повністю розчавленою, відродити — це, власне, наше головне завдання.


Головний редактор журналу "Церква і суспільство" о.Андрій Дудченко з книгою про о.Віктора Маринчака "Досвід навернення".

Священник повинен рятувати душі. Не просто ловити, а саме рятувати, що дається надважким зусиллям і тяжкими переживаннями. Як казав мені один лікар «ну, що ви хочете - у вас підвищений нижній тиск тому, що він від адреналіну, а ви його маєте скільки завгодно». Я фізично неодноразово плакав з тими, хто плаче. Буває необхідність подолати свої сльози, тоді ти стримуєшся. Але коли до тебе приходить людина розповісти про своє горе, то часом єдине, що ти можеш зробити, — це обійняти її та поплакати разом з нею. Так вчив апостол, й інакше бути не може. Виходжу з реанімації, а там стоять діти хворого, і я знаю - перспективи немає. Кажу їм: «Дівчата, у реанімації не жіноче обличчя. Не треба туди ходити». Бувало - ходиш багато разів до реанімації, молишся за людину, але вона все одно помирає. Тоді коли відспівуєш, то голос зривається.

- Чи є у священика якісь професійні деформації?

- Не помічав. Оце і є дія благодаті священства. Причому я ніколи в жодному священику не помічав цієї деформації. Чим би вони не займались. Навіть якщо той священик приставлений до якогось кладовища, а це досить типове явище. Є такі церкви, де рядовий священик відспівує майже щодня. Річ у тому, що ти можеш бути дуже поганим молитовником, але, хочеш не хочеш, ти присутній на вечірньому Богослужінні, на Літургії, прочитуєш та проголошуєш відповідні молитви. І тим ти живишся, і благодатна сила діє на твою душу. Такий вплив на свідомість, що зрештою це обмиває тебе, очищує, і всі твої рани так чи інакше лікує.

Пам’ятаю випадок, коли на самому початку свого служіння, перед початком Літургії Передосвячених дарів, у важких обставинах я мав зустріч з якимось чиновником. Він мене дуже принизив, як це часто буває серед можновладців. Я їду, у мене обурення та гіркота, аж нудить. Гидко, але починається служба і доходить до того місця, де співається: «Нехай стане молитва моя, як кадило перед тобою». Раптом через цю молитву злітає все те суєтне і залишається десь нанизу. На тому рівні, де треба - нижче плінтуса. А ти починаєш підніматись над усім цим. Тому Богослужіння, Таїнства, молитва лікують і гармонізують внутрішній світ. Священники є звичайними людьми, але під дією благодаті священства. Я коли ще був мирянином, у 70-ті роки, дивився в Благовіщенському храмі на соборні Богослужіння. Мене завжди вражали обличчя священиків: спокійні й просвітлені. Хоча життя у них тоді простим не було.

- Які професійні спокуси у священиків: жінки, гроші, пиятика?

- Я колись потрапив у лікарню, а мені мій лікар каже: «Хочу вас до особливого, дуже гарного психотерапевта направити». Ми з тим психотерапевтом дві хвилини говорили про мої проблеми, а потім почали говорити про його. Головна наша з ним спільна проблема та, що жінки часом тебе не розуміють, адже щире ставлення та співчуття - це виявлення його і мого професійного ставлення до справи. Стосовно себе можу сказати, що це ставлення, як християнина до християнина. Так само я буду сприймати чоловіка, тільки він не буде думати, що я до нього особливим чином ставлюсь чи в нього закохався. А жінки саме так часом сприймають людяне ставлення до них. Особливо, коли я був молодшим священиком. Вони починали на мене дивитись відповідно і ображались, що я головного начебто не розумію. Щось навіть пропонували. Навіть приходилось когось відганяти руками. Але Бог мене добре оберігав. І не дав мені вийти за межі бесід, розмов, іноді дуже довгих, тобто не дав впасти в гріх. Слава Богу, бо я розумію, що можна було піддатись. Спокусник само собою поряд ходить і закидає тобі різні емоції та думки. Це, безумовно, є професійний ризик.



Бог також оберігав мене від пиятики. За всі роки священства я не пам’ятаю випадків, коли зловживав спиртним, за винятком одного моменту, коли ми з одним громадським діячем в 2011 році відірвались. Бо після 2010 року ми вже жили очікуванням наступних президентських виборів, розуміючи, що Янукович не піде, як Кравчук чи Ющенко. Не піде навіть, як Кучма. Тут буде щось страшніше. Це відчуття давило на нас дуже сильно. Відомості, які надходили на кожному кроці з обріїв політичного життя, були надто промовисті і тривожні. Зрозуміло було, що далі нас чекає ще гірше. Тому я тоді й не витримав.

Із книги «Досвід навернення. Метанойя о.Віктора Маринчака». Видання можна придбати в нашому храмі або замовити Новою поштою.