Досвід навернення

Коли я шукаю сенс чи образ своєї долі або ж формулу, яка б виявляла її закономірність, думка моя обертається навколо слів метанойя, покаяння, навернення. Метанойя по-давньогрецькому — це переміна думок, розкаяння. В античній культурі осьового часу побутувало розуміння її як зміни напряму думки, намірів, рішень, зміни сенсів, що приписуються тим чи іншим речам, зрештою - духовної зміни, зміни самого мислення, самого розуму.

У християнстві метанойя пов’язується з покаянням, а разом з тим і з наверненням. І в тому, і в іншому розумінні терміна йдеться про радикальний перегляд людиною поглядів, цінностей, свого способу існування, що призводить до повної зміни (метанойї у вузькому значенні) сутності людини, а через це — до відродження її, воскресіння душі. Тут з часів появи притчі про блудного сина наявний мотив навернення як повернення — до батька, до певних цінностей, до себе самого — самим собою втраченого…



Дійсно, усе було б просто, якби наше навернення було пов’язане лише з долученням до більших чи вищих цінностей, як у дитинстві чи замолоду. Та життя так влаштоване, що ми відкриваємо цінності (і то дуже часто) саме тоді, коли їх втрачаємо, разом з тим гублячи свою самототожність. От тоді навернення і стає болісним процесом повернення до втрачених цінностей, до своїх витоків, до того, що від початку було закладене, а потім зневажене, тобто до самого себе, до загубленої ідентичності, і зрештою — до образу Божого в собі.

Саме так, спираючись на апостола Павла, блаженного Августина, М. Лютера і С. К’єркегора, тлумачив навернення С. С. Аверинцев — як радикальне духовне переродження, як подобу смерті, як болісний перелом, самоподолання, що звершується через тотальну духовну кризу, через відчай як передумову навернення, навіть через переживання огиди до себе, що є властивим внутрішній катастрофі, без якої навернення часом так і не стається.

У своїй начебто чисто науковій книжці, що вийшла 2004 року, я насправді зводив для себе рахунки з ХХ століттям, таким, яким для мене воно було — століттям неминучої внутрішньої катастрофи для особистості. І там головна формула людської долі — втрата особистістю самототожності, викликана цим болюча внутрішня криза і далі болісний процес повернення до себе, до втраченого. Це було властиве пересічній людині того часу, якою я власне й був.

Я добре пам’ятаю ту огиду до навколишнього суспільно-політичного середовища і до самого себе, який із ним мирився, оту безвихідь. Пам’ятаю відчуття, що Бог покинув не мене одного — цілий народ. А я залишаюсь неспроможним, слабким, нездатним до активного опору. І ще було відчуття втрати самого себе. Почувався вигнанцем з раю, бо душа пам’ятала світло, що торкалось її в дитинстві, що походило від правдивих людей, які сповідували справжні цінності, не декларуючи їх, а утверджуючи на кожному кроці. І твоя слабка позиція оберталась для тебе зрадою тих людей.

Відчай був нестерпним, бо здавалось, що повернення до втраченого неможливе. І була неусвідомлена туга за наверненням як поверненням блудного сина, і так само неусвідомлена спрага покаяння. Та якою ж гіркою радістю відгукнулось долучення до того покаяння й отримання надії, що й мені Господь може надати прощення. Попри все.

Я навертався раз за разом протягом цілого життя. До високої культури, мистецтва, музики, до явленої в них нечітко окресленої, невизначеної, але надзвичайно потужної духовності, до глибин ідеалістичної філософії і справжньої науки, до рецепції християнства і релігійних рефлексій у художній літературі, живописі, музиці, до своїх українських витоків. Зауважу, Україну й українське я обирав, уже переживши релігійне навернення. І це був вибір переконаного християнина: треба було бути на боці гнаного, ошуканого, зневаженого, упослідженого…

Справжнє навернення — і до віри, і до українських джерел — приходило через біль, гріх, почуття провини. Ми, тобто такі, як я, здобули цей гіркий досвід, щоб навернення стало неминучим і незворотнім. І колись настав день, після якого (скористаюсь висловом Б. Пастернака з приводу його роману) — о, щастя! — шлях назад було назавжди одрізано.



Зі мною, як і з усім народом, це сталося на межі вісімдесятих-дев’яностих. Для мене настав час спокутування. Тепер домінувала потреба створити альтернативу наявному, дати гідну відповідь викликам реальності, доволі кризової, а часом катастрофічної протягом кінця-початку тисячоліття. Відбувалось поступове навернення до активності і в церковній спільноті, і в громадському житті.
Але всім нам згодом судилося бути свідками суспільних струсів 2004-го, 2013–2014-х і подальших років, які ставили перед особистістю, перед християнином майже невирішувані питання — такі, що спроба хоча б їх чіткого розуміння призводила до перегляду фундаментальних екзистенційних засад. Коли починаєш сприймати й приймати як необхідне оте Стусове: «Іду за край», коли неминучим стає опір, ти розумієш: сам можеш не витримати, але нам, суспільству, народові треба стояти до кінця і по ньому. Пригадую аркуш газети в жовтні 2004 року, де на чистому полі були лише оці пророчі слова І. Франка:

Се ж остання війна. Се до бою
Чоловіцтво зі звірством стає.

Нам довелось навертатись до розуміння самостійної
природи зла, яке на меті має нищення всього, що пов’язане зі світлом, правдою, свободою, до розуміння того, що ми є учасниками цієї одвічної і довічної боротьби. А хто від неї ухиляється і не озброюється хоча б каменем проти Голіафа, стає співучасником убивства свого народу і людського в людині, допомагає перемозі звірства. Беручи ж зброю, кожен у буквальному розумінні покладає душу свою (безсмертну душу!) за друзів своїх, за людське в тих, кого захищає, за народ, за людство. І інакше не можна: се ж остання війна. І зрештою, бачачи тих, хто ризикує вічним спасінням душі заради нас, навертаєшся до віри в людину...

…Я свідок (і співучасник) історії. Перед моїми очима проминули майже сім десятиліть. Я був об’єктом впливів, тиску, маніпуляцій. Був від них майже повністю залежним. Я плив за водою. Лише через дію культури перш за все християнської) я став зрощувати в собі спочатку мізерне ядро особистої незалежності від умов, обставин чи впливів. Це було довге, поступове, часом болюче навернення власне до суб’єктності, до того, щоб бути суб’єктом у власній долі. Але ж це є те, заради чого можна і треба віддавати майже все. І поки не наважишся віддати все до кінця, не матимеш справжньої свободи. Тому чим далі живу, тим більше наближаюсь, навертаюсь до розуміння заклику Ісуса: облиш все, йди за Мною.

Мій досвід переконує мене, чи знов навертає, до  наступного: світ є таким, яким він постає в сприйнятті, переживанні, розумінні. Насправді ти як носій свідомості твориш світ, у якому існуєш. І багато що тут залежить від твоїх настанов. Як вони будуть настановами світла, любові, правди, свободи, ти почнеш в цьому напрямку змінювати світ — і не лише твоєї свідомості чи поведінки. Світ, начебто об’єктивний, дуже залежить від наших настанов, від нашого погляду на нього. Тому й мають таку велику вагу певний світогляд і ревна молитва. Вони змінюють реальність. У тому наша відповідь на всі її виклики. Тому собі і всім, хто прагне жити, кажу: Навернись. Навертай. Змінюй світ.
о.Віктор Маринчак, вступ до книги "Досвід навернення", яку можна придбати в нашому храмі або замовити Новою поштою.