Цей рід виганяться тільки молитвою і постом

Євангеліє, що читається у цю неділю (Мф, XVII, 14-23) ставить перед нами багато запитань. Дуже часто ми з вами згадуємо про те, що дія злих сил на нас може бути настільки сильна, що люди через це можуть навіть називатися біснуватими. І, на превеликий жаль, аналізуючи своє власне життя, ми бачимо, що кількість діл злих набагато переважає кількість добрих справ.
 
Щиро відповідаючи перед Богом і перед собою, ми можемо сказати, що ми далеко не слуги Божі, а найчастіше виконуємо свою волю і волю ворога Божого. І тому кожен з нас якоюсь мірою і є тим біснуватим, і може називатися ним через те, що ми чинимо волю не Отця Небесного, а когось іншого.
Але нині в нас прийнято називати біснуватими тих людей, в яких зовсім немає власної волі, а та що є, вона підкорена самому дияволові. Таких людей ми жахаємося бо не розуміємо природи їхніх страждань. Ми боїмося їх, намагаємося уникати їх, знаючи що вони є поблизу. І дуже часто, як люди із не до кінця скам’янілим серцем, ми часом жаліємо їх, молимось за них. Господь хоче, щоб ми не допускались до того моменту, коли наша воля буде рабом гріха і зла. Він кожного разу стукає до наших сердець, звертається до нас і просить, щоб ми звернули на нього увагу.
Господь Бог використовує різні способи, щоб достукатись до нашого серця. Для одних достатнім є – взяти в руки Святе Письмо; прочитавши його людина вже змінює своє життя. Для когось же цього замало. А для когось треба, щоб Господь якимось іншим чином облаштував це: наприклад, щоб знайшлися інші люди які навчать, проповідують, і тим самим навернуть людину до Бога. Але більша частина людей, які нині живуть на землі, потребують якогось особливого, більш різкого втручання Бога в наше життя.
І дуже часто Господь звертає увагу на Себе навіть через хвороби. І ми знаємо, що дуже часто хвороба є тим моментом для людини, коли вона зупиняється, задумується над тим, чим вона жила, для чого вона жила, чому вона живе, і навіщо їй жити далі. І якраз хвороба є тим способом, за допомогою якого можна відчути присутність Божу. Дуже часто навіть найбільші грішники від сили тих страждань, які вони зустрічають у своєму житті, вони навертаються до Бога і змінюють своє життя. Напевно, багато з нас знають таких людей, котрі пережили якісь важкі хвороби, і після того змінилися – якщо не зовні, то внутрішньо. Після того, як Бог через хворобу відвідав цю людину, і допоміг побачити, що «без Бога ні до порога», що без Божої допомоги людина, якою б сильною вона не була, вона все одно нічого не зможе зробити.
І ось ми з вами дуже часто зустрічаємося з Богом під час хвороб. Але стається, що ми маємо настільки затверділі серця, що навіть наша власна хвороба не допомагає нам в тому, щоб ми духовно вдосконалились. Є і багато випадків, коли людина замість того, щоб усмирити себе ще більше, протестує проти Бога, протестує навіть проти ближніх, які доглядають її як хворого. Така людина все більше дратується і знервується на своїх ближніх. Тому Господь, знаючи такі наші немочі, знаючи наш стан душі, вчить нас зовсім інакше: він приходить до нас через хвороби наших ближніх.
Бо якими поганими ми б не були, хай навіть найгіршими, але хвороби наших близьких родичів, дітей обов’язково на нас впливають. Бо немає такої людини, яка б не любила свою дитину. І ви знаєте, що якщо стається якийсь життєвий випадок, ми завжди захищаємо своїх дітей, які для нас є найкращими за всіх. І тому Господь Бог хоче навчити нас хоча б через хвороби наших дітей, показати нам, що Він є, і Він це нам показує, Він говорить нам Своїм голосом: «Людино, пам’ятай, що ти не вічна. Ти народжена для того, щоб жити з Богом».
В тварин цього немає: коли вони побачать смерть подібного собі, то найбільше, на що вони здатні – це відчуття жаху. Жаху з того, що якась смерть, хвороба чи інше нещастя сталося з їх побратимом. Але нічого особисто близького для серця вони не можуть взяти. Максимум – страх і відчай через передчуття того, що і їх може спіткати така доля. Однак часом буває й так, що все закінчується тим, що вони навіть поїдають собі подібних.
Але Господь не хоче, щоб ми уподібнювалися тваринам. Він хоче навчити нас, як зробити наші серця не кам’яними а плотяними. Щоб ми були з плоті і крові; відчували свого потребу ближнього, відчували біль тих людей, які нас оточують. І саме якраз після хвороби нам дається розуміння, що наприклад ось цей ближній потребує тої допомоги, якої я не мав, коли я так само лежав у ліжку. І ви знаєте, що якщо поглянути на наше земне життя, то можна побачити, що найкращі стосунки між людьми існують тоді, коли вони перебувають в лікарні. Всі вони, що там зібралися, відчувають, що вони хворі. Кожен з них потребує певної підтримки, і кожен надає іншому цю підтримку.
Господь Бог далі продовжує Свою справу в цьому Євангелії – він вчить цього батька через страждання його сина і своє страждання розумінню того, що потрібно вірити в Бога, надіятись на Нього і звертати на Нього особливу увагу.
Ми називаємо себе віруючими, думаючи, що те, що ми ходимо до храму, вже робить нас християнами. Насправді, християнами нас робить подальше життя. Лише тоді ми будемо християнами, коли пам’ятатимемо про те, що є християнами, вже вийшовши з храму. Бо в церкві виглядати християнином дуже просто: достатньо знати якісь молитви, достатньо мати голос і співати чи уважно слухати проповідь священика або євангельське читання. Однак, християнське життя полягає зовсім у іншому – в ношенні щодня, щосекунди цього Хреста Господнього.
І ось Господь каже, що якщо ти віриш в це, що Я можу зцілити твого сина, то Я його вилікую. І так дійсно сталося, що Господь вилікував того сина; вийшло це так по вірі батька, який хотів повірити, але в той момент в нього не було сильної віри. Той батько перед цим звертався і до апостолів, для яких також було недостатньо цієї віри, тому що вони в той момент багато думали про себе – думали, що вони вже все можуть і все знають, та Господь і їм показав, що на якому б високому щаблі духовного розвитку не перебувала людина, вона завжди може впасти під тягарем гріхів та спокус, які можуть бути.
І ми знаємо, що Господь далі відповів цим людям – Він каже, що лише молитвою і постом відганяється диявол. Ми повинні знати в своєму житті, що біси все одно є; незалежно від того, помічаємо ми їх своїми фізичними очима, чи ні – вони все одно існують. І з ними треба боротися тому, що вони заздрять нашій славі, як і заздрили Адамові, коли він насолоджувався Богоспілкуванням.
Разом з тим, ми повинні пам’ятати, що й молитва, яка в нас відсутня, завжди повинна приводити нас до Бога: від самого початку дня, і аж до його закінчення, коли ми відходимо до сну. Вона повинна бути нашим супутником. Правильно молитися Святі Отці навчалися все життя. І ми знаємо про них дивовижні речі: серед них бували такі отці, які прожили більше ста років, і все одно казали: «Я не вмію молитися», і просили Бога, щоб навчив їх молитися. Бо молитва повинна виходити з серця. Коли ми беремо книжку, і з неї читаємо молитву, то тут часто моляться лише наші очі; коли ми промовляємо устами, то тут моляться наші уста. А буває так, що під час молитви ми думаємо зовсім про інше. Думаємо про ті турботи, які нам подарував цей день. З одного боку, це ніби добре, що ми переживаємо і не є безучасними як до своєї долі, так і до долі ближніх…Та ми все одно мусимо розуміти, що молитва – це коли ми віддаємо своє життя Богові бодай на цих кілька хвилин. Скільки нинішня людина молиться? Колись людина приходила на всенічне бдіння, на якому була з вечора, і цілу ніч молилася. Нині ж всенічне бдіння – це дві години, Літургія – до двох годин. Важливою є і безперервність молитви в нашому житті. Ми завжди повинні думати, мислити, утримуючи в собі пам’ять про Бога. І тільки тоді наша молитва буде почутою, коли наше серце відкликатиметься на нашу віру. Господь чує всі слова, які ми говоримо. То невже можна подумати, що Він не чує наших молитов?! Він чує наші молитви, але коли наше серце буде неготове до молитви, то ми й не будемо готові зустріти відгук на наші прохання.
Тому Святі Отці так чесно й попереджують нас, що якщо ми дивуємося, що довкола нас страждають люди, то вони нам і відповідають, що переважно це стається якраз через наше особисте невірство. Оскільки наше серце вже настільки тверде, що Бог бачить, що наші хвороби нас вже не виправлять. І тільки через співчуття до ближнього ми приходимо до Бога і тоді молимось/ (Із проповіді протоієрея Євгена Заплетнюка, м.Тернопіль)
 
Нагадаємо, що Всенічна в нашому храмі о 15.00 у суботу, а в неділю - Літургія. Початок о 9 ранку.