Голос Божий, що лунає в людській душі

Таємниці кожного знає Бог, Який звертається зокрема і через совість людини. Совість, сумління – це те унікальне, що відрізняє людину від інших живих творінь. Голос власної совісті може чути кожне людське серце.

В нашу природу закладена здатність відрізняти хороше від поганого, добре від злого, жалкувати про заподіяну кривду, карати себе за помилки, прагнути виправлення... За це відповідає сумління – наш внутрішній правдивий голос, який швидше і чіткіше відрізняє добро від зла, ніж наш розум. Хто справді слухає голос совісті, той не шкодуватиме за свої вчинки.

Здавна совість називали голосом Божим, що лунає в людській душі, а в одній із старозавітних книг совість називається «оком Божим, покладеним на серця людей» (Сир. 17: 7). Через неї людська душа приймає звістку від Бога, що є Йому угодним, правильним, а що ні – тому й зветься совістю («со» («спів-, разом-») + «вість» (від «відати», «знання»).



Совість – це наш внутрішній законодавець, свідок і суддя. Як внутрішній законодавець вона підказує, як правильніше вчинити у певній ситуації. Якщо думки, почуття та вчинки людини добрі, то совість нагороджує радістю і духовною втіхою. А до недобрих намірів та вчинків совість ставиться негативно: не схвалює їх, викриває, збуджує почуття вини, картає людину до, під час і особливо після гріха, спонукаючи покаятись, виправитись. Совість є правдивим свідком, але водночас може бути і найсуворішим суддею, безжалісним месником. Бо іноді совість може мучити людину більше за фізичні тортури.

Жодна книга не наводить стільки різноманітних проявів докорів сумління в людині, як Біблія. Священне Писання подає нам багато прикладів того, як недобрі вчинки викликають у людини сором, страх, скорботу, почуття провини і навіть розпач. Так, наприклад, Адам і Єва, скуштувавши заборонений плід, відчули сором, злякалися і навіть ховалися в раю від Бога (Бут. 3: 7 – 10). Каїн, вбивши із заздрощів свого молодшого брата Авеля, почав боятися, щоб і його бува не вбив який-небудь перехожий (Бут. 4: 14). Горді книжники і фарисеї не раз почувалися посоромленими через справедливі доводи Господа Ісуса Христа. А найяскравіший і найсуворіший приклад нестерпних докорів сумління ми бачимо в Юді-зраднику, який повісився після того, як зрадив Христа за тридцять срібників. Так він не виніс докорів сумління. Тож справді - совість може безжально викривати людину, однак висновок з її докорів має полягати для нас не в бажанні уникнути їх та відповідальності за вчинки, а у виправленні та покаянні.

Святитель Іоан Золотоустий говорить, що совість, як непідкупний і ревний суддя, постійно вказує людині на її порочні думки і діяння, змушуючи щосили прагнути уникати їх, аби не піддатися вічному засудженню в майбутньому, вічному житті. Совість допомагає людині неухильно слідувати шляхом добра, і без цього надійного керівника занепала людина може просто потонути у безодні зла. Тому викривальна дія совісті є ніби рятівним колом, що не дає нам зовсім зануритись в безодню гріха.
Тож завжди дослухайтеся голосу свого серця, голосу своєї совісті! Бо хто в мирі з совістю – той в мирі і з Богом.
Митрололит Київський і всієї України ПЦУ Епіфаній