Про заможного юнака та погляд у дзеркало

У неділю Церква розмірковує над євангельською розповіддю про одного знатного і багатого чоловіка, який питає Христа про спадкоємство вічного життя (Лк. 18:18-27). На самому початку уривку бачимо, що Господь досить строго відповідає на звернення «Учителю благий». Виглядає навіть дивною відповідь Ісуса, адже Він справді є Богом і по праву може називатися благим, так як і назвав Його цей чоловік.

Однак Христос, як Той, Хто усе знає, наче випробовує чоловіка, чи справді той вірить йому як Богові. І чи справді довіряє Йому як Учителеві. І тут виявляється дивною постава чоловіка, а не Ісуса. Адже почувши про зречення від майна і слідування за Христом, він не готовий прийняти цієї відповіді.

Навіщо ж тоді було звати «благим» Того, Кому не вірить? Звати Учителем Того, від Кого не хоче учитись? Питати про життя вічне, думаючи про життя земне? Що хотів почути цей чоловік? Можливо уявляв собі, що Господь похвалить його за додержування заповідей, можливо думав, що Учитель скаже йому, щоб жив далі так, як живе, можливо очікував почути якісь детальніші приписи Закону. Але очевидно не був готовий зректися усього. Бо не розумів, що питає про те, що є всім. Життя вічне є всім, заради якого вартує зректися усього, що є на землі.

Цікаво, що більшість із нас, християн, навіть не досягає рівня цього знатного чоловіка з євангельської розповіді. Якщо цей дотримувався заповідей, то ми і цього часто не виконуємо. Він змалку зберіг Закон, а ми і в зрілому віці часто незрілі, щоб додержувати заповідей. Йому одного бракувало. Нам бракує багато. Він засмутився, почувши, що треба зректися багатства, а ми засмучуємося тим, що його не маємо. Він мав маєтки і не був готовий їх позбутися, а ми часто їх не маємо, але не готові позбутися навіть ідеї їх мати. Насправді чоловік цей виглядає досконалішим за багатьох із нас, християн. Він знав Христа як благого Учителя, а ми знаємо Його, як Бога, Який віддав за нас життя. Наскільки ж більше мали би ми слухати голосу Христа! А все ж Господь сказав про чоловіка того, що йому важко увійти у Царство! А як же ж тоді з нами? Хто ж тоді може спастися?



Стережімося пильно думки, що ми заслуговуємо на те, щоб успадкувати вічне життя. Бо так не є. Бог у Своєму милосерді чинить нас спасенними. У Нього це можливо. Але чи зможемо ми пройти крізь вушко голки, якщо навіть не намагатимемося це зробити? Мусимо постійно удосконалювати себе у Богоподібності, у неприв’язаності до земного, мусимо постійно намагатися увійти у Царство. Тоді Бог зможе вчинити з нами неможливе: нас, навантажених гріхами, наче нав’ючених верблюдів, увести крізь вузький вхід у Царство Боже. А якщо ж ми навіть не старатимемося увійти у цей вузький прохід, хто ж насильно заставить нас увійти?
Марія Ярема

Допомогти храму ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.