Свята рівноапостольна княгиня Ольга
24 липня 2023
Коли дивишся на образ святої рівноапостольної княгині Ольги, чия пам'ять вшановується сьогодні, 24 липня, то бачиш перед собою не тільки мудрого державного правителя, а бачиш бабусю, яка виховала свого видатного онука - майбутнього Хрестителя Русі святого рівноапостольного князя Володимира.
Можливо, саме з такої точки зору і треба дивитися на святу. Адже як християнка вона продемонструвала себе не в тому, як керувала державою, позаяк вона не вводила християнство як державну релігію, а в тому, як вона виховала свого онука. Те виховання принесло плоди - онук княгині Ольга урешті докорінно змінив історію Київської Русі, започаткувавши християнську державність, і від чийого Хрещення веде історію наша Церква.
Тому коли ми говоримо про святу рівноапостольну княгиню Ольгу, перш за все, говоримо не про її особисту віру, а про те, що завдяки її молитві, її вихованню, її вірі просвітився світлом Христової Істини весь наш народ. Отже, що ми знаємо з життя княгині Ольги?
Чи були серед апостолів жінки? Церква відповідає впевнено: були. Хоча й не всі жили в один час із дванадцятьма вибраними учнями. Чи було таких жінок багато? Усіх, напевно, зможе назвати лише Господь, але Церква запам’ятала імена шістьох, рівних апостолам: Марія Магдалина, Фекла, Апфія, Єлена Візантійська, Ніно Грузинська та наша співвітчизниця – Ольга Руська. Реґіна Ругорум – цебто королева русичів, як зве її стародавній латинський літопис.
Історики і по сьогодні сперечаються над багатьма сторінками її біографії. Знаємо, що і до Ольги в Києві правили Літургію та шанували Бога – мова йде про Миколая-Аскольда, одного з градоправителів стародавнього Києва, який відкрив віру для себе, але, на жаль, не для народу – напевно, час тоді ще не прийшов…
До речі, за версією одного з істориків, саме Аскольдовою родичкою, точніше – його спадкоємицею, і була молода князівна. За іншою – вона була знатного княжого роду з Болгарії, адже походження «з Плєскова» деякі історики тлумачать як із Пскова, а деякі – як із Пліски, цебто зі стародавньої столиці Болгарського царства. Інші переконують у походженні від Ізборського князя.
Є і такі, котрі припускаються думки, що Хельгу - себто Віщий Олег, опікун Ігоря, видав за нього свою доньку, теж Хельгу, але вже жіночої статі. А ще інші, вторячи літописцю, називають Ольгу простолюдинкою з Новгородських земель. Звісно, з ними не погоджуються прихильники версії про те, що була Ольга з роду легендарного Гостомисла, одного з останніх «слов’янських» правителів Новгороду.
І хоча багато дослідників вважають цю постать лише казкою, «одіозний» Іоакимівський літопис малює портрет Гостомисла такими емоційними фарбами:
«…Цей Гостомисл був муж великої хоробрості, такої ж мудрості, усі сусіди його боялись, а люди любили, заради того, як чинив він правосуддя… Багато ж князів від далеких земель приходили послухати мудрості його і бачити суд його, і просити поради і повчання, оскільки цим прославився усюди».
Невідомо, чи була Ольга саме з його родини, але казав цей літопис наче про неї, адже запам’ятали люди й її хоробрість, і великий розум. Полюбили люди її за мудрість і справедливий суд. І шляхетною була княжна, і близькою та простою водночас. І була вона справжньою жінкою, хоча життя поставило перед нею по-справжньому чоловічі дилеми…
Смерть чоловіка. Перша достеменна дата її життя. Не народження, не шлюб. Страшна та кривава смерть, якою тільки може бути вона в той час. Перший справжній виклик… Воїн ще не встиг завершити розповідь про те, як рвали на шмаття тіло Ігоря, а вона, притуливши малого Святослава ближче до себе, гарячково шукає вихід…
Бути чи не бути? Таке питання ставив собі не лише Датський принц. Вона ясно розуміє: держава, яка нещодавно почала народжуватись, повисла на волоску її рішення. Складені руки та меч у піхвах означатимуть згоду. Тоді маленький хижак від непокараної крові стане сміливіший, збере зграю та спробує захопити твій дім, а твою дитину – знищити. Але допоки древляни бачитимуть перед собою лише перелякану жінку, треба діяти, не гаючи ані хвилини! І вона почне діяти – за всіма законами військового часу та тієї жорстокої епохи.
Пізніше реальність страшних подій розчиниться в переказах та легендах… Мечі воїнів не знатимуть відпочинку, човни падатимуть в ями, тисячі палаючих птахів летітимуть з-за обрію, і все це закриє від очей нащадків вдову, яка притуляє до себе свого малого сина та робить усе, щоб врятувати його життя. Чи усвідомлювала тоді: навіщо? Чи могла уявити, що не він втілить те, про що вже невдовзі почне мріяти вона?
955 рік. Зустріч із Христом. «…Хрещається раба Божа Олена в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа…»
Вона – у величному храмі Святої Софії, у столиці тисячолітньої Ромейської імперії… Неймовірно! Яка далека дорога! Щоб встигнути досягти Константинополя, треба вирушати десь у травні – подорож триватиме понад місяць, а в дорозі може трапитись будь-що. А далі – не пізніше кінця вересня – початку жовтня – скоріше назад, до того, як крига почне сковувати могутні груди Дніпра-Славутича. Але рушила в цю подорож Ольга раніше – на багато років…
«Вклади меч твій у піхви твої, адже той, хто йде з мечем, від меча і загине». Чи то почулося їй, чи хто переказав ці слова з Дивної Книги про Невідомого їй Бога? Ольга вклала меча у піхви. Воїни Ігоря спочатку дивувались: «Чи не ми прибивали щити до воріт Царгорода? Чи не наші прапори майоріли над мурами Дербента?» Потім пояснили самі собі: «Жінка вона. Не для війни народжена…». І – заспокоїлись до часу, з надією споглядаючи, як росте Святослав, як сідлає коня та на повнім скаку стріляє з луку.
А Ольга вирішила будувати не зовні і не війною, як чоловік. Вона будувала Русь-Україну розумом, з середини. Саме вона – автор першої адміністративної реформи на наших теренах. Саме за її планом різнобарвні племена гуртуються навколо Києва, а не розмежовані землі розподіляються на чіткі округи під керуванням тіунів – княжих посадовців. З’являються перші силуети справжньої Держави. Все іде добре – люди щасливі тим, що замість безладу існує справедливий суд і розподіл без свавілля. «Ольга – мудра!»
А вона тим часом усе частіше розмірковує над одним питанням: «Навіщо все? Уся пролита раніше кров, усі зусилля щодо збирання земель? Навіщо сонце розбурхує мене своїми променями щоранку на Сході та задумливо ховається щовечора на Заході?» І знову не знайти точної дати та обставин, коли Він постукав у двері її серця, а вона відчинила Йому та запросила увійти. «Отче Григорію! Чому Він обрав мене?» - «Можливо, через тебе, княгине, хоче Він обрати твій народ…»
От вже і дорогу довгу подолано, і втілюється мрія перша. Дух Святий рясним потоком благодаті, наче бистрим і чистим гірським водоспадом, омиває її спраглу душу… «Невже відтепер я причетна до Вічності? Невже віднині я разом із Воскреслим Христом? Господи Ісусе, але ж я – не одна! В мене є син, в мене є люди, в мене – народ…» І вона повертається вже не як звичайна княгиня. Відтепер вона – Його посланець, Його апостол. Зміст її життя відтепер – розповідати людям про те, що є Бог, Який перемагає Смерть Любов’ю. Відтепер вона зводитиме Його храми, проповідуватиме Його власним життям та причащатиметься Йому щонеділі, а народ її, побачивши це, замислиться над тим, хто є Бог справжній.
В душі – мрія друга: щоб княжич прийняв Христа та одружився із візантійською принцесою, породнившись із православною державою. І третя мрія в душі: щоб охрестив він народ свій…
969 рік. Вічність. Спокій. Нарешті Святослав поруч. Неслухняний, непокірний… Скільки вже просила: «Охрестись!» – «Дружина сміятиметься, мамо!» – і відвернеться. А потім – подалі від мене, в черговий похід, зі своїми шибайголовами, варягами, на край землі за славою. Мріяла охрестити та одружити. Одружити – на дочці Візантійського василевса, але ромеї – непоступливі. «За варвара нехрещеного – не віддамо!» А Святослав і чути не хоче про хрестини – не до душі йому, коли совість хапає за руку із здійнятим мечем…
Ця жінка, подвиг якої Свята Церква прирівняла до апостольського, іменуючи її рівноапостольною, великою мірою визначила долю України-Руси, назавжди пов’язавши її з європейською християнською цивілізацією. І хоча понад тисячоліття відділяє нас від часу земного життя святої Ольги, але й нині ми користуємося з добрих плодів її служіння – Богу й людям.
Княгиня Ольга була першою християнкою на великокняжому престолі Києва, мудро правила могутньою державою впродовж 17 років. Історики й до сьогодні сперечаються над багатьма сторінками її біографії, але це й не дивно, адже вона жила у далекому Х столітті. Але незмінно одне: прийнявши християнську віру, завдячуючи своїй мудрості, сміливості й рішучості, вона піднесла авторитет і своєї особи, і своєї країни в очах Візантії та й усього тогочасного християнського світу.
Що ми знаємо про святу Ольгу, велику княгиню Київську:
• Її ім'я не слов՚янське, як це може сприйматися тепер, а варязьке: Гельґа (Хельга) зі скандинавського означає «свята».
• 903 року Ольга стала княгинею. На історичну ж арену вона вийшла в 945-му, після трагічної загибелі свого чоловіка, князя Ігоря. Оскільки спадкоємець – син Святослав – на той час був малолітнім, то княгиня Ольга стала його регентом (опікункою) і прийняла управління державою Київською. Так на чолі нашої держави стала жінка.
• Охрещена княгиня Ольга не пізніше 955 року, отримавши ім’я Олена. Цю подію відзначають як визначну не лише вітчизняні літописні джерела, а й іноземні, хоча й до сьогодні історики сперечаються щодо конкретної дати і місця її хрещення.
• За однією з версій, найближчим дорадником княгині був священик Григорій, який у 954 році охрестив її в церкві пророка Іллі, яка вже була на той час у Києві. За іншою версією, вона хрестилася в столиці Візантійської імперії Царгороді, де була з пошаною прийнята імператором Костянтином VII Багрянородним і Патріархом Феофілактом.
• За переданням, вона збудувала першу церкву в ім’я святого Миколая на Аскольдовій могилі, а також дерев’яний храм Святої Софії в Києві. Вона багатьох киян навернула у християнство, але сина свого, Святослава, не змогла. Натомість посіяла благодатне зерно християнської віри в душу свого внука святого князя Володимира, який пізніше піднесе християнство на визначальний рівень для великої держави – України-Руси.
Упокоїлась княгиня Ольга 969 року, заповідаючи не творити тризни над собою (язичницького обряду), а поховати її за християнським звичаєм у храмі святого Миколая, що на Аскольдовій могилі. Тіло княгині залишалося нетлінним, і в 1007 році її онук Володимир переніс мощі святої до Десятинної церкви, де її було поховано в кам’яному саркофазі. Під час нападу монголів мощі святої Ольги сховали під руїнами Десятинної церкви. Митрополит святитель Петро (Могила), відбудовуючи 1635 року невелику церкву на місці Десятинної, віднайшов мощі святої Ольги, де вони зберігалися до XVIII ст. За рішенням Синоду Російської Церкви, їх переховали, але місце нікому не відоме.
Про рівноапостольну княгиню Київську Ольгу Константинопольський Патріарх говорив: «Блаженна ти в роді твоєму, бо вподобала світло християнської віри і позбулася темряви язичеської. Благословлятимуть тебе сини руські аж до останнього їхнього роду». Свята рівноапостольна княгине Ольго, моли Бога за нас!
Допомогти храму ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.
Можливо, саме з такої точки зору і треба дивитися на святу. Адже як християнка вона продемонструвала себе не в тому, як керувала державою, позаяк вона не вводила християнство як державну релігію, а в тому, як вона виховала свого онука. Те виховання принесло плоди - онук княгині Ольга урешті докорінно змінив історію Київської Русі, започаткувавши християнську державність, і від чийого Хрещення веде історію наша Церква.
Тому коли ми говоримо про святу рівноапостольну княгиню Ольгу, перш за все, говоримо не про її особисту віру, а про те, що завдяки її молитві, її вихованню, її вірі просвітився світлом Христової Істини весь наш народ. Отже, що ми знаємо з життя княгині Ольги?Чи були серед апостолів жінки? Церква відповідає впевнено: були. Хоча й не всі жили в один час із дванадцятьма вибраними учнями. Чи було таких жінок багато? Усіх, напевно, зможе назвати лише Господь, але Церква запам’ятала імена шістьох, рівних апостолам: Марія Магдалина, Фекла, Апфія, Єлена Візантійська, Ніно Грузинська та наша співвітчизниця – Ольга Руська. Реґіна Ругорум – цебто королева русичів, як зве її стародавній латинський літопис.
Історики і по сьогодні сперечаються над багатьма сторінками її біографії. Знаємо, що і до Ольги в Києві правили Літургію та шанували Бога – мова йде про Миколая-Аскольда, одного з градоправителів стародавнього Києва, який відкрив віру для себе, але, на жаль, не для народу – напевно, час тоді ще не прийшов…
До речі, за версією одного з істориків, саме Аскольдовою родичкою, точніше – його спадкоємицею, і була молода князівна. За іншою – вона була знатного княжого роду з Болгарії, адже походження «з Плєскова» деякі історики тлумачать як із Пскова, а деякі – як із Пліски, цебто зі стародавньої столиці Болгарського царства. Інші переконують у походженні від Ізборського князя.
Є і такі, котрі припускаються думки, що Хельгу - себто Віщий Олег, опікун Ігоря, видав за нього свою доньку, теж Хельгу, але вже жіночої статі. А ще інші, вторячи літописцю, називають Ольгу простолюдинкою з Новгородських земель. Звісно, з ними не погоджуються прихильники версії про те, що була Ольга з роду легендарного Гостомисла, одного з останніх «слов’янських» правителів Новгороду.
І хоча багато дослідників вважають цю постать лише казкою, «одіозний» Іоакимівський літопис малює портрет Гостомисла такими емоційними фарбами:
«…Цей Гостомисл був муж великої хоробрості, такої ж мудрості, усі сусіди його боялись, а люди любили, заради того, як чинив він правосуддя… Багато ж князів від далеких земель приходили послухати мудрості його і бачити суд його, і просити поради і повчання, оскільки цим прославився усюди».
Невідомо, чи була Ольга саме з його родини, але казав цей літопис наче про неї, адже запам’ятали люди й її хоробрість, і великий розум. Полюбили люди її за мудрість і справедливий суд. І шляхетною була княжна, і близькою та простою водночас. І була вона справжньою жінкою, хоча життя поставило перед нею по-справжньому чоловічі дилеми…
Смерть чоловіка. Перша достеменна дата її життя. Не народження, не шлюб. Страшна та кривава смерть, якою тільки може бути вона в той час. Перший справжній виклик… Воїн ще не встиг завершити розповідь про те, як рвали на шмаття тіло Ігоря, а вона, притуливши малого Святослава ближче до себе, гарячково шукає вихід…
Бути чи не бути? Таке питання ставив собі не лише Датський принц. Вона ясно розуміє: держава, яка нещодавно почала народжуватись, повисла на волоску її рішення. Складені руки та меч у піхвах означатимуть згоду. Тоді маленький хижак від непокараної крові стане сміливіший, збере зграю та спробує захопити твій дім, а твою дитину – знищити. Але допоки древляни бачитимуть перед собою лише перелякану жінку, треба діяти, не гаючи ані хвилини! І вона почне діяти – за всіма законами військового часу та тієї жорстокої епохи.
Пізніше реальність страшних подій розчиниться в переказах та легендах… Мечі воїнів не знатимуть відпочинку, човни падатимуть в ями, тисячі палаючих птахів летітимуть з-за обрію, і все це закриє від очей нащадків вдову, яка притуляє до себе свого малого сина та робить усе, щоб врятувати його життя. Чи усвідомлювала тоді: навіщо? Чи могла уявити, що не він втілить те, про що вже невдовзі почне мріяти вона?
955 рік. Зустріч із Христом. «…Хрещається раба Божа Олена в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа…»
Вона – у величному храмі Святої Софії, у столиці тисячолітньої Ромейської імперії… Неймовірно! Яка далека дорога! Щоб встигнути досягти Константинополя, треба вирушати десь у травні – подорож триватиме понад місяць, а в дорозі може трапитись будь-що. А далі – не пізніше кінця вересня – початку жовтня – скоріше назад, до того, як крига почне сковувати могутні груди Дніпра-Славутича. Але рушила в цю подорож Ольга раніше – на багато років…
«Вклади меч твій у піхви твої, адже той, хто йде з мечем, від меча і загине». Чи то почулося їй, чи хто переказав ці слова з Дивної Книги про Невідомого їй Бога? Ольга вклала меча у піхви. Воїни Ігоря спочатку дивувались: «Чи не ми прибивали щити до воріт Царгорода? Чи не наші прапори майоріли над мурами Дербента?» Потім пояснили самі собі: «Жінка вона. Не для війни народжена…». І – заспокоїлись до часу, з надією споглядаючи, як росте Святослав, як сідлає коня та на повнім скаку стріляє з луку.
А Ольга вирішила будувати не зовні і не війною, як чоловік. Вона будувала Русь-Україну розумом, з середини. Саме вона – автор першої адміністративної реформи на наших теренах. Саме за її планом різнобарвні племена гуртуються навколо Києва, а не розмежовані землі розподіляються на чіткі округи під керуванням тіунів – княжих посадовців. З’являються перші силуети справжньої Держави. Все іде добре – люди щасливі тим, що замість безладу існує справедливий суд і розподіл без свавілля. «Ольга – мудра!»
А вона тим часом усе частіше розмірковує над одним питанням: «Навіщо все? Уся пролита раніше кров, усі зусилля щодо збирання земель? Навіщо сонце розбурхує мене своїми променями щоранку на Сході та задумливо ховається щовечора на Заході?» І знову не знайти точної дати та обставин, коли Він постукав у двері її серця, а вона відчинила Йому та запросила увійти. «Отче Григорію! Чому Він обрав мене?» - «Можливо, через тебе, княгине, хоче Він обрати твій народ…»
От вже і дорогу довгу подолано, і втілюється мрія перша. Дух Святий рясним потоком благодаті, наче бистрим і чистим гірським водоспадом, омиває її спраглу душу… «Невже відтепер я причетна до Вічності? Невже віднині я разом із Воскреслим Христом? Господи Ісусе, але ж я – не одна! В мене є син, в мене є люди, в мене – народ…» І вона повертається вже не як звичайна княгиня. Відтепер вона – Його посланець, Його апостол. Зміст її життя відтепер – розповідати людям про те, що є Бог, Який перемагає Смерть Любов’ю. Відтепер вона зводитиме Його храми, проповідуватиме Його власним життям та причащатиметься Йому щонеділі, а народ її, побачивши це, замислиться над тим, хто є Бог справжній.
В душі – мрія друга: щоб княжич прийняв Христа та одружився із візантійською принцесою, породнившись із православною державою. І третя мрія в душі: щоб охрестив він народ свій…
969 рік. Вічність. Спокій. Нарешті Святослав поруч. Неслухняний, непокірний… Скільки вже просила: «Охрестись!» – «Дружина сміятиметься, мамо!» – і відвернеться. А потім – подалі від мене, в черговий похід, зі своїми шибайголовами, варягами, на край землі за славою. Мріяла охрестити та одружити. Одружити – на дочці Візантійського василевса, але ромеї – непоступливі. «За варвара нехрещеного – не віддамо!» А Святослав і чути не хоче про хрестини – не до душі йому, коли совість хапає за руку із здійнятим мечем…
Ця жінка, подвиг якої Свята Церква прирівняла до апостольського, іменуючи її рівноапостольною, великою мірою визначила долю України-Руси, назавжди пов’язавши її з європейською християнською цивілізацією. І хоча понад тисячоліття відділяє нас від часу земного життя святої Ольги, але й нині ми користуємося з добрих плодів її служіння – Богу й людям.
Княгиня Ольга була першою християнкою на великокняжому престолі Києва, мудро правила могутньою державою впродовж 17 років. Історики й до сьогодні сперечаються над багатьма сторінками її біографії, але це й не дивно, адже вона жила у далекому Х столітті. Але незмінно одне: прийнявши християнську віру, завдячуючи своїй мудрості, сміливості й рішучості, вона піднесла авторитет і своєї особи, і своєї країни в очах Візантії та й усього тогочасного християнського світу.
Що ми знаємо про святу Ольгу, велику княгиню Київську:
• Її ім'я не слов՚янське, як це може сприйматися тепер, а варязьке: Гельґа (Хельга) зі скандинавського означає «свята».
• 903 року Ольга стала княгинею. На історичну ж арену вона вийшла в 945-му, після трагічної загибелі свого чоловіка, князя Ігоря. Оскільки спадкоємець – син Святослав – на той час був малолітнім, то княгиня Ольга стала його регентом (опікункою) і прийняла управління державою Київською. Так на чолі нашої держави стала жінка.
• Охрещена княгиня Ольга не пізніше 955 року, отримавши ім’я Олена. Цю подію відзначають як визначну не лише вітчизняні літописні джерела, а й іноземні, хоча й до сьогодні історики сперечаються щодо конкретної дати і місця її хрещення.
• За однією з версій, найближчим дорадником княгині був священик Григорій, який у 954 році охрестив її в церкві пророка Іллі, яка вже була на той час у Києві. За іншою версією, вона хрестилася в столиці Візантійської імперії Царгороді, де була з пошаною прийнята імператором Костянтином VII Багрянородним і Патріархом Феофілактом.
• За переданням, вона збудувала першу церкву в ім’я святого Миколая на Аскольдовій могилі, а також дерев’яний храм Святої Софії в Києві. Вона багатьох киян навернула у християнство, але сина свого, Святослава, не змогла. Натомість посіяла благодатне зерно християнської віри в душу свого внука святого князя Володимира, який пізніше піднесе християнство на визначальний рівень для великої держави – України-Руси.
Упокоїлась княгиня Ольга 969 року, заповідаючи не творити тризни над собою (язичницького обряду), а поховати її за християнським звичаєм у храмі святого Миколая, що на Аскольдовій могилі. Тіло княгині залишалося нетлінним, і в 1007 році її онук Володимир переніс мощі святої до Десятинної церкви, де її було поховано в кам’яному саркофазі. Під час нападу монголів мощі святої Ольги сховали під руїнами Десятинної церкви. Митрополит святитель Петро (Могила), відбудовуючи 1635 року невелику церкву на місці Десятинної, віднайшов мощі святої Ольги, де вони зберігалися до XVIII ст. За рішенням Синоду Російської Церкви, їх переховали, але місце нікому не відоме.
Про рівноапостольну княгиню Київську Ольгу Константинопольський Патріарх говорив: «Блаженна ти в роді твоєму, бо вподобала світло християнської віри і позбулася темряви язичеської. Благословлятимуть тебе сини руські аж до останнього їхнього роду». Свята рівноапостольна княгине Ольго, моли Бога за нас!
Допомогти храму ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.
Приватбанк
4149 6293 1322 1459
4149 4390 0091 7074
або
5169 3305 1630 1279
РГ ХРАМ СВЯТОГО ІОАНА БОГОСЛОВА
Електронна пошта