о.Віктор Маринчак про Голодомори та їх наслідки

«Мій батько був свідком такої події, коли під Харковом  у 1933 році жінка вбила свою дочку, наварила з неї холодцю і збожеволіла. Вийшла на вулицю, сіла під парканом, обняла ногами цей казан, почала умиватися цим холодцем, примовляючи «Дочечка ж моя, дочечка ж моя». Ця картина все життя супроводжує мене», - о.Віктор Маринчак про Голодомори та їх наслідки для суспільства.
 
Тридцяті роки минулого століття. Голодомор. Розстріляне Відродження, знищення духовних та інтелектуальних надбань, намагання зламати та фізичне знищення людей, які працювали, мислили та створювали унікальну українську культуру, вбачаючи і її, і себе як майстрів у загально-європейському чи навіть світовому контексті. Серед них Лесь Курбас, Микола Куліш та інші митці, які зробили чимало, але яким так і не доведеться повністю розкрити свій величезний потенціал.
Пізніше, вже ближче до нашого часу, до цього «розіп’ятого пантеону» доєднаються представники наступного покоління Василь Стус, Юрій Литвин, Олекса Тихий та інші дисиденти. Україна пройшла, а, можливо, продовжує проходити страшний і кривавий шлях до культурного відродження. Про його можливість і особливості, про долі людей, що опинилися під жорнами більшовицького режиму ми поговорили з настоятелем храму Іоана Богослова, викладачем філології, отцем Віктором Маринчаком.
 
- Вікторе Андрійовичу, у 30-роки було просто знищено дуже багато українців: це і селяни, яких зморив Голодомор, і дуже багато митців та представників інтелігенції, які могли і мали вивести Україну на зовсім інший рівень…
 
- Само собою. Я це питання вивчав, і стежу за цим за новими публікаціями з цього приводу. В 32-33 роках фіксується не тільки штучний голод (Голодомор), але і, власне, геноцид, і геноцид цей фіксується кваліфіковано саме тому, що голод супроводжувався винищенням української еліти. Загинули письменники, режисери, кінематографісти, митці, цілі школи. Скажімо, школа художника Михайла Бойчука, та й цілі верстви письменників пішли в небуття.
Спочатку їх просто заарештували, відправили в табори і зробили так, щоб творчий процес припинився. Курбас – це був новатор в театрі на рівні Мейєрхольда. Його треба було знищити, як і відповідних драматургів.
 
– Їх намагалися знищити. НКВД та інші структури вимагали у них говорити те, що потрібно слідству, робити щось для радянського суспільства, але вони все одно, навіть, коли, здається ламалися, потім поверталися до своєї творчості. Наприклад, Курбас творив вистави навіть у таборі, перебуваючи в нестерпних умовах і знаючи, що може назавжди залишити світ, в будь-яку мить отримати смертний вирок. Що не давало їм зламатися?
 
– Я думаю, що у кожного з них була, мабуть, своя місія, яку вони відчували. Коли людина відчуває себе як носій місії, її життя їй не належить. Творча людина – це людина, яка повністю віддає все і все підпорядковує своїй творчості. І тому, відчуваючи, що життя їй не належить, вона стає насправді нездоланною. Тобто моє життя має значення лише тому, що я є творцем. І тому для мене найбільша трагедія – не ув’язнення, а позбавлення можливості творити.
Ніяке ув’язнення не може моїх прагнень творити, моєї думки зупинити. І тому весь час, поки перебуває людина в таких скрутних обставинах, вона постійно шукає можливості якось представити творчі рішення. Адже прагнення до творчості – це гірше, ніж до наркотику. Людина не може з цим впоратись, вона не може взяти і приборкати себе. Це не просто праця, це покликання і служіння… своєму мистецтву. Це і є причина того, чому вони стають такими незламними.
Так, Стус відмовлявся від співпраці зі слідством доти, поки йому не надали зошит, прилади для писання та том Гете, щоб він міг займатися перекладами і щось записувати. Він, таким чином, під час ув’язнення книгу віршів створив. Це він вночі не міг спати і писав… Книжку перекладів він назвав подвійно – німецькою та українською – «Час творчості / Dichtenszeit».
 
– Що, на вашу думку, відчував кожен митець того часу та і взагалі кожний, знаючи, що у будь-яку мить за ними можуть прийти, можуть вбити? Це, як здається, майже неможливе життя у жаху, коли від тривоги немає відпочинку.
 
– Знаєте, нас там не було, і тому ми по-справжньому уявити такі речі не можемо. Ми знаємо якісь свідчення людей того покоління, які, наприклад, жили у будинку «Слово» у Харкові і сиділи, так би мовити, на валізах, що в кожного були готові на випадок арешту. Звісно, до всього можна звикнути – і до щоденної небезпеки також. Але це, безумовно, тисне весь час на тебе і знов-таки обрубає крила. Під тиском такої тривоги щоденної, мабуть, вже абсолютно вільна творчість стає проблематичною, адже складно повністю відволіктися від страшної думки. Можна захопитися чимось. Пішов Курбас займатися зі студентами театрального вузу чи постановкою в театрі – на якийсь час відволікся, але потім ти все одно повертаєшся до цього. Ми маємо багато свідчень людей того часу, які саме так жили. Це жахливий стан.

- Якщо розглянути стенограми процесу щодо Леся Курбаса (та, мабуть, не лише його), прочитати документи, можна побачити майже біблейську історію, коли його зраджують учні, відрікаються прихильники, і починається, власне, шлях до страти. Чи виникали у вас якісь подібні аналогії, наскільки вони коректні?
 
– Безумовно, сюжет зради Іудою і зречення, скажімо, Петром, і боягузтво з боку усіх інших апостолів, які розбіглися – це типовий сюжет, і він повторюється в історії суспільства. Тому аналогія того, як себе повели з Курбасом, та історія Христа, вона абсолютно природна.

– Але, як відомо, після того, як Христа розіп’яли, він воскрес. Чи можливе таке у суспільстві?

– Фізично не може воскреснути Курбас.

– Можливо, його ідеї?

– Його ідеї були абсолютно новаторськими, унікальними для його часу, зараз – час уже інший, і в цей інший час у нас можуть бути інші люди, які можуть йти далі, відповідати художнім тенденціям, потребам глядачів свого часу. І такі митці є – вони не копія, але типологічно, за духом близькі. Жолдак, Віктюк – вони ж не копіювали, але намагалися висловитися в сучасному контексті найсучаснішим способом. Саме це робили Курбас та інші страчені у мистецтві.

– Лесь Курбас на одному з останніх допитів сказав, що почуває себе «як істерик після дуже вдалого лікування у Фройда». Невдовзі його вже й направили до табору Як ми можемо це зрозуміти, зважаючи на особливості того часу?
 
– Проблема, мабуть, ще й в тому, що завдання вишуканого слідства в ті часи – так працювати з творчою інтелігенцією, щоб якнайсильніше прочистити мозок, відігнати те, що, з точки зору раціонального, комуністичного критика, є буржуазним і взагалі збоченням, можна сказати, істерикою.
Насправді, якщо ми подивимось на творчість таких людей, як Курбас чи Мейєрхольд, які працювали десь на одному рівні експресії, у них істеричність може тлумачитись як позитивне явище. Актор, митець психологічно має бути істериком. Він в будь-який момент може вибухнути, заплакати – в нього така лабільна психіка, такі рухомі емоції, що він сприймається дійсно як дещо ненормальний.

В експресивному театрі це нормальне явище, а більшовицький театр з його соцреалізмом передбачав все дуже раціональне, приземлене: зацікавлення, проблема, конфлікт, вирішення. І все це на землі – ніяких вибухів в бік неба, ніяких занурень в глибини людської душі. Будь-який експресіонізм чи сюрреалізм, які близькі митцям такого типу, були неприйнятними – «зайвим авангардом», який відкидався радянською критикою. Отже, вони не тільки примушували зізнатися в чомусь, але й перевиховувати. І це свідчення Курбаса – невідомо, наскільки щире.
Але він – дуже розумна людина, він зрозумів, чого від нього чекають.

– Власне, слова-посилання на Фройда були останніми словами режисера на тому допиті. Потім заступник прокурора ГПУ УСРР затвердив вирок і Курбаса вислали на 5 років в Казахстан. Саме приблизно в цей час Гітлер став канцлером, і в Німеччині почалося спалювання книг невгодних режимові письменників і вчених: Ейнштейна, Маркса, Кафки, Манна, Гейне і самого Фройда. «Тільки наші книги? В минулі часи разом із ними спалювали б і нас…», – зауважив на це Фройд, перефразувавши (свідомо чи ні) класичну фразу Гете. Щось подібне відбувалося і у нас. Це збіг?
 
– Це типологічна подібність фашистського та комуністичного режимів. Є такий фільм Михайла Ромма «Обыкновенный фашизм». Ми його подивилися на початку 60-х, а потім його не показували більше двадцяти років. Лише під час перебудови, у 80-ті роки цей фільм знов пустили на екран. Він для нас був прозоро зрозумілим – спостерігалися алюзії з радянським ладом і особливо – в галузі мистецтва. Гітлер полюбляв саме таке мистецтво – дуже подібне до радянського. Типові образи (робітник і селянка), помпезна, фанфарна музика – все це аналогічне. Більш того, вже відомо, що деякі мелодії радянські композитори просто вкрали у німців. Найвідоміша серед них – «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью», марш повітряних сил, що до цього часу використовується в Росії. Але наразі, якщо цю мелодію хтось заграє в Германії, може бути викликана поліція, адже це витвір фашистського минулого, який знаходиться під забороною. Отже, модальність була чітко така сама і у них, і у нас.

– Здається, названі та інші страчені митці могли ж просто працювати для СРСР, як деякі інші їх сучасники. Чому вони просто не спроможні були творити те, що потрібно більшовикам?

– Той, хто може, насправді, той може. Творча людина має інтуїцію стосовно пізнання суспільних проблем. Вона не може не відчувати, в якому суспільстві живе. Вона не може не відчувати головної ознаки більшовицького ладу – фальшивості. Була суцільна брехня на кожному кроці, а мистецтво вимагає тільки правди. І якщо ти нещирий, ти починаєш зраджувати самого себе – свою Музу, свою творчість. Найбільші поети, що співпрацювали з радянським ладом, – це були Тичина і Рильський.
Павло Тичина зруйнував себе так, що потім він не міг писати нічого від себе. В душі в нього у зрілості ще відбувалося щось, якісь залишки, але він так підпорядкував свою свідомість необхідності весь час пристосовуватись і викладати те, чого від нього чекають, що хоч і намагався щось зробити начебто щиро, в нього не виходило. Про Тичину Василь Стус написав книжку «Феномен доби». В цій книжці він розкриває цей страшний феномен радянського ладу, який повністю спотворив обличчя цього поета.

– Рильський все ж таки повернувся до своєї музи.
 
– Так, його пізня поетична творчість глибока, і це справжня лірика. Як йому це вдалось? Знаєте, колись на початку 70-х років я служив в армії, і, оскільки я вже закінчив на той час філфак, мене взяли в газету, і я почав працювати. Там повинен був користуватися певними кліше, адже по-іншому не можна у військовій газеті. Через три-чотири місяці писання штампами відчуваю – щось починає робитися з моїм мисленням. Я уже не дистанціююся від цих кліше. Це те, що не помітив у себе Тичина, і, мабуть, це помітив Рильський, і таки зберіг дистанцію, а відтак – зберіг самого себе.
Тичина ж – вільнолюбець був насправді, він був тим, хто відгукнувся на загибель під Крутами наших вояків – студентів і школярів. Він написав вірш, який починався словами «На Аскольдовій могилі. Поховали їх». Це 1918 рік. Це тут ще не було більшовиків. Це було надруковано. Потім він відгукнувся на Голодомор віршем «Загупало в двері прикладом…» – про матір, яка з’їла свою дитину.
До речі, мій батько був свідком такої події, коли тут, під Харковом, який був як раз столицею Голодомору, у 1933 році жінка вбила свою дочку, наварила з неї холодцю і збожеволіла. Вийшла на вулицю, сіла під парканом, обняла ногами цей казан, почала умиватися цим холодцем, примовляючи «Дочечка ж моя, дочечка ж моя». Ця картина все життя супроводжує мене.

Колись, на початку 90-х років, мені подали записку такого змісту «За рабу божу (не буду називати ім’я), і вісьмох діточок її, які вона поїла». Ось те, що зробила радянська влада з нашим народом – з його селянством, яке свого часу мало не всю Європу годувало хлібом. До більшовиків ніколи на території України не було голоду. Це просто неможливо – у нас така родюча земля. Навіть якщо посуха, є всі можливості, щоб не сталося голоду. Ми знаємо історію тисячі років, і лише в 20 столітті – зроблено три голодомори.
 
– Як ви вважаєте, після цього геноциду український народ вже відродився чи йому ще потрібен час?
 
– Для цього потрібні ще і час, і зусилля. Треба викорінити той страх, який засів в підсвідомості. Одна працівниця педуніверситету якось поділилася таким враженням: наші діти разюче відрізняються від дітей, які приїздять в Харків вчитися з Заходу України – Львова, Тернополя, Івано-Франківська, Ужгорода тим, що вони майже ніколи не борються за свої права. Вона каже, що, якщо виникала проблема з оцінкою для студента, більшість корінних харків’ян, що живуть в містах і селищах нашої області, та й взагалі жителів Сходу України приймають покірно той бал, який їм надають, і майже ніколи не сперечаються. А львів’яни чи, наприклад, тернопільці обов’язково спитають, чому так. Вони будуть з’ясовувати, у якому саме місці помилилися, мало того, вони будуть боротися за свою оцінку.
Це – психологія, яка була закладена в 30-ті роки: «Мовчи! Підкорюйся». Тому що ось щойно був голод. Корись – і ніяких прав у тебе немає. Я пам’ятаю, як мене здивувало, наприклад, коли якось у Львові зупинився трамвай і не їде. Ми з нього виходимо. Виявляється, перед трамваєм, спершись на нього сідницями, стоїть жінка і не пускає. Вона обурена тим, що він пішов не тим маршрутом, вона не потрапила туди, куди їй треба, і вимагає повернути кошти за квиток: «Мене не попередили, що трамвай іде не тим маршрутом, ви винні, віддайте гроші!».

Кондуктор не хотів повертати гроші, і тому вона стоїть, а люди терпляче чекають, поки вирішиться ситуація. Тобто вона знає свої права і готова в будь-який момент рішуче за них постати. Для нас, харків’ян, це було неможливо, ми навіть уявити такого не могли. Тобто на психології це позначилося надзвичайно. Причому – підсвідомо. Люди можуть свідомо вже багато чого робити, але стереотипи реакцій, поведінки, ставлення зовсім не ті, що у вільних людей з вільних країн. Тому за кордоном нас ще впізнають як громадян з пострадянського суспільства.
Як цей стан страху викорінити, я наприклад, ще не знаю. На моїй пам’яті три революції – Революція на граніті, Помаранчева революція та Революція гідності, і це не остання революція. Ще людям треба самим собі довести, що вони спроможні відстоювати свої права, гідність і свободу. І коли накопичиться енергія свободи, гідності і прав, тоді щось зміниться у нашій суспільній поведінці.
З іншого боку, безумовно, у нас дуже активний народ від природи, і це виявилося після Голодомору. У нас найпотужніший дисидентський рух – 60-ті, 70-ті, 80-ті роки. Об’єктивні дослідження показують, що найбільше ув’язнених дисидентів було з України. Були такі республіки, які давали дуже багато дисидентів, як Литва чи, наприклад, Вірменія, але найбільше було з України. Не тому, що Україна найбільша, а тому, що тут дух вище.

– Але дисидентський рух – це кілька тисяч людей.
 
– Так, це не сотні тисяч, і не мільйони, і це слід розуміти. Найбільш активна частина суспільства почала рух до свободи, а всі інші залишились інертними і переляканими. З іншого боку, у нас творча еліта, яка, щойно трішки дали послаблення наприкінці 50-х – на початку 60-х років, вийшла плеяда великих художників. Іван Марчук – один зі ста геніїв сучасності чи Опанас Заливаха. Це великі поети – Стус, Костенко, Драч, Вінграновський, Світличний та багато інших. Вони сприяли художньо-поетичному пробудженню.
Безумовно, нам потрібна еліта, бо саме вона була повністю знищена в 30-ті роки. «Розстріляне Відродження» – це саме знищена українська еліта. Розрахунок був такий, що в українців залишиться гопак, якісь простенькі народні пісні, візерунки і орнаменти, тобто нічого серйозного, нічого на кшталт європейського. І саме тому, до речі, вони нищили таких поетів, як Стус.
Василь Стус був, перш за все, борцем за свободу, людина з яскраво виявленим протестом. Головне полягає в тому, що він був поетом європейського типу. Його творчість можна спокійно порівнювати з творчістю Рільке, якого він так любив, і Бориса Пастернака, якого він так цінував. Це поет світового рівня. Він не розкрився у всій повноті, тому що так перебував за гратами з невеликою перервою з 1972 року до 1985 року.
Еліта починається не з того, що вона має гарну освіту чи знає кілька мов. Вона починається з того, що в неї є потяг до правди, справедливості, світла і свободи, які не можна повністю перекреслити. Ті люди, які не миряться зі становищем, що склалося в невільному суспільстві, вони і становлять еліту.

Лесь Пітя, фото Леоніда Логвиненка

Допомогти храму ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.