До Кобзаря

 
 
До тебе, батьку наш Тарасе,
Ми нині й вічно ідемо,
Твого рядка живильну ясу
У душу й серце беремо.
 
Твого завіту-"Заповіту"
Потроху осягаєм суть,
Помалу, звільна, по краплині
Долаєм в собі каламуть.
 
Читаєм "Тризну", "Катерину",
Від сну пробуджуємся "Сном",
"Кобзар" гортаєм без упину,-
Але ще хилимось перед орлом.
 
Даруй нам, батьку, що поволі
Прозріння наше настає,
За чванство, чублення... Доволі!
Вже часом духу не стає.
 
Даруй, що бачиш з високості
Украйну збуджену в огні.
Сидять ще сонні на помості,
Ох, не однаково й мені!
 
Та вірю я, що доля наша
В руках Господніх оживе,
Засяє з неба Сонце Правди:
Народ наш вічний - не помре!
 
Так вірую в щасливу долю,
У нашу зірку осяйну.
Господь послав народу волю
І вічно жити вже йому!