Відійшов до Господа Євген Сверстюк

Вчора, 1 грудня, перестало битися серце щирого патріота України, одного з представників славетного покоління шестидесятників Євгена Сверстюка. І мабуть, це є символічним, що саме 1 грудня не стало великого українця і одного з моральних авторитетів нації.
Вічна пам"ять рабу Божому Євгенові.
 
Пропонуємо вашій увазі інтерв"ю, яке вийшло більше 6 років тому, але ті  проблеми, які воно підіймає, не перестали бути актуальними.


Євген Сверстюк: Сісти за один стіл з негідником – вже є компромісом
В проекті «Великі українці» були люди, яким я не подаю руки


У нашому відчутно деградуючому суспільстві, термін «еліта» вже настільки сплюндрований, що в країні фактично відсутні справжні духовні лідери. За політичними «розбірками» та дріб’язковими з’ясуваннями стосунків майже не залишилось особистостей, яких можна вважати совістю нації. Тому приїзд у Харків одного із інтелектуальних стовпів покоління «шестидесятників», колишнього дисидента-політв’язня, а нині президента українського Пен-клуба Євгена Сверстюка – подія для міста непересічна.
 
Колись, разом з Іваном Світличним, Ліной Костенко, Василем Стусом та іншими відомими діячами української культури, він пробуджував у волелюбному народові дух свободи. Тепер 80-річний Євген Олександрович – головний редактор газети з символічною назвою «Наша віра». Своїми думками про сьогодення та порадами –
як подолати духовну кризу – він люб’язно поділився з читачами «Главного».
 
– Як ви вважаєте, чому ми сьогодні не чуємо голос інтелігенції, а громадську думку формують недолугі політики?
 
– Голос справжньої інтелігенції має нароблятися. Якщо у нас був би якийсь телевізійний канал, і ми мали вихід в маси, то навколо цього центру формувалась би інтелігенція. Зараз, на жаль, вона не затребувана. Інтелігенція не має де себе виявляти, і через те вона така тиха і недорозвинута.
 
– Але ж у шістдесяті роки теж не було такої можливості?
 
– В наші часи можна було підслухати, не почути, а саме підслухати, підгледіти справжню інтелігенцію. Але то був час, коли слово мало великий авторитет. Тоді за нього саджали в тюрму і навіть розстрілювали. Нині в час девальвації всіх цінностей цього високого голосу не почуєш. Причому, не тільки у нас. В теперішньому споживацькому світі дуже занепала вага слова, тому я не бачу інтелігенції й в інших країнах.
 
– На початку 90-х років та після Майдану здавалося, що Україна може піти цивілізованим демократичним шляхом. Але кожен раз ми знову наступаємо «на граблі». Чому так постійно виходить?
 
– Треба рухатися поступово: step by step – крок за кроком. Майте на увазі, коли під час Майдану велися конфіденційні розмови героїв революції з «кучмістами», то тепер цілком зрозуміло, що тоді Кучмі була гарантована недоторканість за Гонгадзе. Очевидно, що доводилося підтримати тих людей, які тобі допомагали. Пригадую, як в той час я говорив, що не заздрю Ющенку, коли він прийде на цю спадщину. Крім того, він зробив багато речей, які вибачити йому важко. Президент тримав біля себе людей, яких не можна і близько підпускати до влади. Треба було з самого початку думати, що вони тебе втоплять, якщо ти їх будеш терпіти.
 
– Але часто-густо ми самі себе даємо нищити. Це ментальні ознаки нації?
 
– Це великою мірою пов’язано з поганою громадською підготовкою. У нас немає громадянської і національної «виробленості». А, часом, якщо буває національна, то вона отруєна антисемітизмом або різними підкидними речами. Є так звані «патріоти», які вносять інфекцію в добру ідею патріотизму. Краще би їх не було, бо це здешевлена форма.
 
– Чому нам не вдались швидкі реформи, як це сталось в країнах Балтікі чи Польщі?
 
– Ми ніколи не були як вони. То вільні країни, і нас не можна порівнювати. Найбільшу колонію в СРСР не слід рівняти з Республікою Польща. Вона хоч й була під контролем Москви, але там залишалися відкритими костьоли, народ був охоплений релігією, країна дала Папу Римського, якій виступав її міжнародним покровителем. Крім того, у нас не було кому рухати Україну. Тих же поляків дуже мало торкнулися репресії. Нам просто не вистачило сил і підтримки в масах.
 
– Сьогодні існує недовіра до всіх інституцій в країні, в тому числі і до церкви. Як подолати цю кризу?
 
– Причина недовіри в тому, що духовний рівень суспільства дуже корелює із споживацтвом, і він є занадто низьким. Цінності втрачають свій сенс, і працюють над цією дискредитацією суспільства в тому числі деякі ЗМІ. Нам треба виробляти свою контрстратегію. Я маю на увазі, що злодій повинен бути пійманий за руку, всяку брехню треба людям показувати. Слід дати зрозуміти, що вони обстрілюють далеко не всіх осіб, а тих людей, яких не змогли отруїти.
 
Для будь-якої національної ідеї є випробувана духовна форма. Вищий рівень культури дає основу єднання. Те, що ми маємо зараз на нашому Олімпі, пов’язано переважно з браком культури. Але більше я покладаюсь на об’єднання духовне. Вважаю, що має бути релігійне відродження. Нині для нього мало шансів, і ніхто це всерйоз не сприймає, але завжди єднання відбувалося на цьому ґрунті. В народі воно таїться так само, як і «помаранчева» революція, ще до свого вибуху. Майдан вже був, але ніхто не вірив, що це можливо, і в людях вже все готово. Але потрібні передумови, щоб цей вибух стався. На жаль, у нас бракує яскравих особистостей в усіх галузях. Крім того, наша біда в тому, що знизився не тільки духовний, але й інтелектуальний рівень суспільства. Школярі та студенти живуть нині в умовах свободи, їх ніхто примусово не задурює, але викладачі скаржаться на рівень знань. Особливо, коли йдеться про технічні вузи. На споживацькому рівні не може бути справжнього порядку і духу.
 
– Вас турбує тема просвітництва? Над чим ви зараз працюєте?
 
– Я думаю видати книжку «Не мир, а меч», де хочу поставити акцент на тому, що у суспільстві не можна допускати змішування, що має бути чітке розрізнення за моральною ознакою. На цьому трималися всі суспільства і, зокрема, традиція дуелі. Вона була крайньою формою, яка в різних країнах мала свої особливості. Досить згадати Пушкіна, Лермонтова чи Толстого, який викликав Тургенєва на дуель. Тільки цього нам ще бракувало... До речи, я не пишу дослідницьких книжок. У мене в житті ніколи не було можливості працювати в бібліотеці. В епоху «шестидесятників» треба було видавати іншу літературу.
 
– Що ви думаєте про скандал щодо маніпуляцій з підрахунком голосів, який трапився з проектом «Великі українці»?
 
– Мене теж запрошували взяти участь у цьому проекті, але я не пішов на ту раду. Не хотів бути консультантом, суддею чи адвокатом. З самого початку було зрозуміло, що за нечистих фінансових спекуляцій це може бути тільки піар, гра, за якою стоять певні політичні сили і гроші. Як міг потрапити до «Великих українців» комуніст Петро Симоненко?! Він і до маленьких не доріс. Мені пропонували бути «адвокатом» Івана Франка. Я відмовився, бо в проекті брали участь люди, яким я не подаю руки. Ну, що я буду з ними засідати за одним столом? Коли Тарас Чорновіл представляє свого батька, то це вже більше, ніж ганьба. Шарлатанство, як по мені, було наяву. Сісти за один стіл з негідником вже є компромісом. Це суперечило би моїм принципам: ти повинен відстоювати свою правду і честь за будь-яку ціну. А якщо ми будемо прикидатися, що негідник не є негідником, то ми розмінюємось і фактично потураємо злу.
 
Владимир ЧИСТИЛИН. Главное™