День народження Церкви

День П’ятдесятниці — це початок нової духовної ери в історії Церкви, людства й космосу. Вознесіння Христове з’єднало землю з небом, а П’ятдесятниця звела саме небо на землю, знищила протистояння між тимчасовим і вічним, між матерією й духом. У випромінюванні Божественного світла й Божественних енергій Духу Святого перед людиною відкрилося нове життя як можливість подолання своєї тварної обмеженості через залучення до абсолютного буття.
Для Платона людське тіло — «темниця», для Сак’я-Муні — «згусток кісток, крові й слизу», а для християнина — чудовий інструмент душі, форма незнищуваної індивідуальності людини, золота оправа, у яку вкладений, як дорогоцінний камінь, безсмертний дух. У таємничому дні П’ятдесятниці Божественна благостиня відтворила з діади душі й тіла, яка розпадається в протиріччях, — єдність людської особистості.
За вченням Максима сповідника, людина — це іпостась, ланка між духовними й матеріальними світами — тому освячення людини (мікросвіту) є запорукою й початком освячення Всесвіту (макросвіту).
У день П’ятдесятниці Дух Святий заснував Новозавітну Церкву й з’єднав її з Небесною Церквою. Християни стали членами духовної родини, Отець якої Бог, а старші брати — Ангели.
П’ятдесятниця постала вічним рубежем між християнською Церквою, Церквою благодатною, повною Божественних сил й енергії, та іншими релігіями світу, де є тіні й уламки істини, але немає Христа й Духу, Світла й Життя; П’ятдесятниця поклала глибоку прірву між містикою Православної Церкви та язичницьких культів; П’ятдесятниця стала непрохідною межею між Божественним одкровенням, збереженим у живому організмі Церкви, і банальним раціоналізмом релігійних «богобудівників».
У день П’ятдесятниці апостоли й учні Ісуса Христа зібралися на молитву в будинку, що знаходиться в Єрусалимі на Сіонській горі. Під час молитви Дух Святий зійшов на апостолів та учнів Христа у вигляді окремих язиків полум’я. У день П’ятдесятниці, у випромінюванні небесного світла, у гучних поривах бурі, у сяйві й блискоті чудових вогнів народилася Новозавітна Церква. Після Зішестя Духу Святого Сіонська світлиця стала першим християнським храмом, а громада учнів Христа — Всесвітньою Церквою. Лише 120 осіб було спочатку в Церкві, але вона була Всесвітньою за Божественною ідеєю і призначенням, за невичерпним духовним потенціалом, який вона одержала в день П’ятдесятниці. Не кількість членів, не зовнішні атрибути, а присутність Духу Святого й вірність істині роблять Церкву Всесвітньою. У вічному, онтологічному плані (є й інші плани) Церква охоплює творіння Боже в єдності віри й любові. Тому Церква як містичне тіло Христа Спасителя, як вилив Духу Святого, як носителька вічних істин, незмінна й тотожна собі самій, хоча її «зовнішній двір» з історичних причин може збільшуватися й зменшуватися.
Дух Святий зійшов на апостолів у відчутних і зримих образах тому, що день П’ятдесятниці був початком перетворення всього видимого світу Космосу. Зішестя Духу Святого повинно було стати не тільки переживанням апостолів — фактом їхнього внутрішнього життя, але відкритися світу у вигляді величної Феофанії (Богоявлення).
У Мцхетському Кафедральному соборі Светицховелі є зображення сонця із дванадцятьма променями: символ Христа — духовного Сонця та апостолів — променів, що просвітили світ.
У Новозавітній книзі «Діяння Апостолів» описане життя головної християнської Церкви, життя, повне надприродних явищ Божественних сил, чудес, зцілень і пророчих натхнень. Але найвеличнішим чудом була духовна любов, що панувала в християнських громадах, де кожний відчував постійну турботу всієї Церкви, де зникали мирські розходження й перешкоди, де не було чужих, де всі були близькими й рідними один одному, де кожний зігрівав іншого теплом свого серця.
Релігійні й філософські вчення давнього й нового часу теж розповідають про любов. Але як відрізняється ця любов від євангельської!
Особливо далека й незрозуміла світові заповідь про любов до ворогів; вона, здається, руйнує усі суспільні та етичні підвалини.
«Якщо я буду любити ворогів, то що залишиться друзям?!» — сказав Конфуцій. Китайський мораліст не зрозумів, що у любові до ворогів людина перемагає свою гординю, очищає серце від егоїстичності й зла, і тому її любов до друзів стає ще міцнішою й світлішою; Конфуцій не відав, що духовна любов, яка має своїм джерелом Бога, невичерпна й неподільна.
Про любов говорив Будда, але в контексті його вчення любов — це пасивна й холодна доброзичливість. Любов як почуття для буддиста — окови душі, що прив’язують її, як і ненависть, до рухливого колеса космічного буття. Вищим станом для буддиста є безпристрасність і байдужість до всього.
Про любов говорять Веди; але це любов до своєї касти.
Любові й милосердю вчить синтоїзм, у самураїв був особливий лицарський кодекс — захист бідних, безпомічних, старих і хворих. Але за переказом синтоїзму, боги створили японців, а інше людство створили нижчі духи. Тому любов до свого народу в самураїв заснована на почутті національного звеличування.
Про любов і дружбу писали античні філософи, але ця любов обмежувалася або вузьким колом друзів, або межами поліса й держави. Раб в античному світі був тільки річчю свого пана. Навіть стоїк і мораліст Сенека, якого вважають найближчим до християнства, писав: «Жалісливими бувають старі жінки, а мудрець — ніколи».
Великим чудом і непояснюваним феноменом історії була сама апостольська проповідь. Якби Христос вибрав собі в учні мудреців і філософів, інтелектуалів елліністичного та іудейського світу, то можна було б припустити, що вони своєю особистою геніальністю, блискучим красномовством і філософськими знаннями поширили й утвердили християнство серед народів світу. Але це були прості рибалки, хлібороби й ремісники, які нічим не виділяються зі свого середовища. Не їхні проповідницькі обдарування, а Божественна сила владно притягала серця людей до вчення Христа.
Проти християнської Церкви стояла бойовим станом Римська імперія. Її блискучі інтелектуальні сили, язичницькі релігії та окультні системи з їхніми захоплюючими містеріями; потужний і гнучкий адміністративний апарат, незламні римські легіони — увесь язичницький світ об’єднав свої сили в боротьбі із Церквою, обрушився на неї всією своєю вагою, запалив полум’я гонінь на християн на трьох континентах, напоїв землю імперії, як дощем, мученицькою кров’ю — і впав смертельно поранений у цій битві. Церква здобула духовну перемогу й вийшла із кривавих гонінь ще світлішою, ще більш сяючою своєю духовною красою.
Апостоли, зміцнені Духом Святим, донесли Євангеліє, Благу звістку, до «меж землі» — найвіддаленіших країн і областей античного світу. Вони засновували християнські громади, висвячували пресвітерів і єпископів, стежили з материнською турботою й батьківською суворістю за життям новоутверджених Церков, немов носили їх у своєму серці.
Апостольська проповідь пронеслась, мов на крилах, над розпеченими пісками Сахари, над снігами Скіфії, досягла на Заході похмурих скель Альбіону, а на Сході — плоскогір’їв Аравії й островів Індійського океану. Апостоли свідчили про істину свого благовістя виявами сили Божої і чудовою любов’ю, а завершили подвиг життя мучеництвом — свідченням, написаним кров’ю.
Святкове богослужіння в день П’ятдесятниці відкривається співом молитви Духу Святому: «Царю Небесний, Утішителю...» Бог — наш Владика і Вседержитель. Він Цар світозорих і світлоносних ангелів, а коли запановує в людській душі, то робить її небом.
Християнин називає себе «рабом Божим». Деяких людей шокують ці слова, вони вважають їх недоречним архаїзмом, чимось протилежним поняттям «воля й людське достоїнство». Зроблю невеликий відступ, наведу приклад із життя Сократа. У день народження Сократа учні прийшли привітати свого вчителя й принесли подарунки, кожен що міг. Один юнак останнім підійшов до Сократа і сказав: «Я бідний, але дарую тобі єдине, що маю, — себе самого — у твоє повне розпорядження». Сократ відповів: «Твій дарунок найдорогоцінніший з усіх, які я отримав. Я приймаю його, але тільки для того, щоб, навчивши тебе, потім повернути тебе тобі ж самому, але в кращому вигляді».
У рабстві Божому людина отримує свободу від пристрастей і гріхів — найганебнішого рабства, найжорстокішої тиранії. Вона одержує моральні сили чинити за голосом своєї совісті.
Ми — раби Божі, але Бог не рабовласник, Він приходить у серце наше як Визволитель, як життя й світло.
Антирелігійні агітатори люблять повторювати фразу, що стала для них хрестоматійною: «Христос переміг тому, що Спартак зазнав поразки». Цю фразу вони переписують один в одного, іноді із зазначенням, а іноді без зазначення джерел. Але що б відбулося, якби переміг Спартак, що б змінилося в державній структурі? Найімовірніше, була б знищена римська аристократія та інтелігенція, з’явилася б нова суспільна еліта з учорашніх гладіаторів, установилась би правляча династія фракійців, а рабство залишилося б таким самим або стало іще жорстокішим.
Християнство декларативно не скасувало рабства, але знищило його корінь. Античний світ в особі своїх найвидатніших представників, Платона й Арістотеля, визнавав рабство необхідним інститутом держави й природною формою соціального життя. Вчення Христа проголосило рівним достоїнство раба і його пана. Воно позбавляло рабство будь-якого морального виправдання. Рабство історично ще продовжувало існувати, але вже як потворна форма суспільних відносин, як хворобливий наріст на тілі людства. Християнство проголосило вирок рабству, і не його провина, якщо цей вирок не відразу був зрозумілий і виконаний.
Святий Дух названий «Утішителем». Всі люди жадають щастя, але кожний розуміє й шукає його по-своєму; здебільшого в зовнішньому й швидкоплинному, у мертвій матерії, там, де його немає. Тому люди нещасні, а історія людства — трагічна. Людина хоче знайти щастя в задоволенні своїх прагнень (утвердженні себе) і пристрастей, іноді грубо чуттєвих, іноді витончених й опоетизованих, але душа тільки-но досягає бажаного, відразу ж відчуває порожнечу й розчарування. "Це не те, чого я очікувала",— говорить вона. Тільки Бог, що створив з небуття людину, може заповнити Собою безодню його серця й дарувати Свій мир і спокій.
У день П’ятдесятниці Дух Святий заснував християнську Церкву. Давні й нові теософи говорять, що християнство — один з багатьох шляхів до Бога. Але Христос сказав: Ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене. В інших релігіях є захопливі містерії, феєричний блиск думки, примари інших висот і глибин, у них навіть можна знайти вислови, начебто схожі з євангельськими (найчастіше — запозичені з них), але там немає Христа, Божественного Логосу й Духу Святого, Божественної сили.
П’ятдесятниця — не тільки початок Церкви, але і її постійно триваюче буття, вилив Духу Святого й освячення віруючих у молитвах і таїнствах.
Господь заснував у день П’ятдесятниці Церкву на землі, щоб людська душа, перетворена благодаттю, стала чудово-прекрасним храмом Божества на віки.

Архімандрит Рафаїл (Карелін)
за матеріалами журналу "Отрок"