Дев’яностодев’ятилітній Миколай

Мої сподівання на те, що ми зустрінемося з Миколою Семеновичем Барковим у нього вдома, що він одягне перед об’єктивом свій капітанський мундир з усіма 15 орденами і медалями, здобутими на трьох війнах, не справдилися. Ветеран не любить убиратися в парадне. Каже: «Нагороди — це для героїв, а всі вони вже давно лежать у землі…». А ще він мене пожалів: «Навіщо тобі до мене їхати: надворі зимно, слизько, в транспорті повнісінько злодіїв. Давай краще зустрінемося в церкві Івана Богослова в неділю — помолимося, а опісля поговоримо».

Від квартири Миколи Семеновича до храму неблизький світ. Спочатку потрібно сісти на тролейбус і доїхати до метро, підземкою добратися до вокзалу, там сісти на трамвай, який і довезе до церкви. Цю дорогу 99-річний чоловік долає майже щонеділі, а потім вистоює всю службу. Коли я раджу йому присісти, Микола Семенович каже, що в нього на пенсії достобіса часу, аби не те що насидітися, а й належатися. Та й людина він тренована: встає о шостій, робить комплекс вправ, обов’язково обливається холодною водою. То що йому вистояти службу в храмі!
Ця церква нагадує Миколі Семеновичу батьківську хату в Люботині, де мати запалювала такі ж лампадки перед іконами в рушниках. Це перше пояснення того, чому він ходить туди. Друга причина — віра, що Бог таки існує. От, каже, прийшли в Люботин більшовики, одну церкву спалили, другу зруйнували... Людей по всій країні саджали, розстрілювали, а настав час — і розпалася імперія зла. Чи могло таке статися без Усевишнього?
Народився Микола Семенович ще за царя, отого 1914 року, коли почалася Перша світова війна, якраз на Миколая зимового, тобто 19 грудня, за старим стилем — 6-го. Не минуло й року, як батька забрали на фронт артилеристом. Під Перемишлем його поранили, потрапив у полон… Там і пропав безвісти. Мати виховувала хлопця сама. Перші його спомини припадають на роки, коли довкола Харкова і Люботина кружляли червоні, зелені та батько Махно. Коли останній наближався до міста, люди підсміювалися над більшовиками: «Тікайте, гаспиди, батько Махно вже близько, буде вам погано». Але червоні вистояли, і було їм добре, а от людям...
Микола Семенович пам’ятає, як починався Голодомор. У Люботині хлібом торгували греки-непмани, а якраз перед трагедією пекарня опинилася в державних руках. Людомор той добре спланували. Ще й голоду не було, а в Україні ще влітку ввели картки на продукти. Завдяки тим карткам він, випускник ФЗУ, слюсар-ремонтник паровозів, вижив, а от селяни мерли, як мухи восени.
Про війну з нацистами, на якій здобув півтора десятка бойових нагород і був контужений, Микола Семенович згадувати не любить. Особливо ображається, коли ту війну називають Великою Вітчизняною. Каже: «Яка вона вітчизняна? Два авантюристи — Сталін і Гітлер — спочатку дружили, потім чомусь побили горшки, а народи за це розплатилися мільйонами життів». Ветеран переконаний, що, попри всю радянську пропаганду, люди це навіть тоді розуміли. Для нього це стало очевидним, коли пізніше згадував, як, служачи в армії, чув розповіді комісарів про спільний німецько-радянський парад у Бресті, який після завоювання й розподілу Польщі приймали автор бліцкригу Гудеріан та розстріляний пізніше радянський генерал Павлов.
Для Миколи Семеновича ця війна почалася задовго до 22 червня 1941 року. Спочатку був так званий «визвольний похід» на Західну Україну. Того дня, 17 вересня 1939-го, каже, в магазинах зникли сірники, сіль та інші продукти. Згодом чоловіка призвали до армії, і він у Буковині перешивав рейки європейського зразка на російський лад. Далі — війна за війною. До Фінляндії їх послали у кінці 1939 року. Про те, що буде війна з німцями, вони знали вже у січні 1941-го. А в березні полк, у якому служив Барков, почали готувати до тієї війни у добре обладнаних таборах. Звістку про напад Німеччини на СРСР чоловік зустрів у дорозі, коли їхній полк послали до Румунії захоплювати нафтові поля. Не вдалося, бо Гітлер випередив Сталіна, напав першим. Війна для ветерана не закінчилася в Берліні. Потім були ще Далекий Схід та Харбін, де він воював із японцями. Коли ми говоримо про це, радіо якраз повідомляє про візит президента до Китаю.
— Ти бачиш, у нього хата горить, а він вшився до Китаю, куштує там ханджу, — коментує Микола Семенович.
Ветеран пояснює: ханджа — це китайський національний алкогольний напій, щось на зразок нашого самогону. У свої 99 він ще може випити чарку не те що «слабенької» ханджі, а й української горілки з перцем, коли приходять друзі. А вони бувають часто, особливо жінки з Харківського електромеханічного заводу, де Микола Семенович працював головним механіком. Заходять, щоб зварити борщу, побесідувати з ветераном. А як же не почастувати гостей?
З гостями Микола Семенович порівнює й тих, хто приїхав з усіх-усюд на Майдан висловити свою позицію. Добрий господар мав їх прихистити, обігріти, вислухати. Казав же Президент: «Почую всіх». А натомість людей пригостили кийками. За любов до України.
— Бити гостей — це в українців великий гріх і великий злочин, — каже Микола Семенович.
Він стільки пережив, що має право так казати. А ще Микола Семенович знає, що той, хто віддав сумнозвісний наказ, — жорстока людина. Каже, такі люди — зазвичай великі боягузи. Як ті диктатори, яких він переміг під час страшних війн минулого століття. В усякому разі пережив.

Леонід Логвиненко 
фото автора