о.Віктор Маринчак про свій шлях до Бога

14 жовтня 2026
Кожен з нас має власний шлях до Бога. Не всі можуть чи бажають його розповісти. Ще до повномасштабної війни ми попросили настоятеля нашого храму поділитися своїми спогадами. Книга «Досвід навернення» - це метанойя о.Віктора Маринчака, де він вперше відверто розповідає про своє життя. Триста сторінок тексту, десятки унікальних фотографій, автобіографічних спогадів та духовних порад. Публікуємо уривок з цього унікального видання.



- Коли виникає у Вашому житті релігійна тема? Розкажіть про свій шлях до Бога.
 
- Ми з батьками жили на околиці. До трамвая треба було йти вулицею. Тепер це Клочківська, а тоді та частина називалась Велика Сумська. По бруківці цокали копита. Повоєнний Харків кінця 40-х років мав свій неповторний колорит. Пригадую, проходили ми повз якісь подвір’я і в одному з них, прямо біля невисокого паркану, було видно дві могилки. Під час війни це було звичайним явищем. Ховали прямо в своїй садибі, бо по-іншому майже неможливо було поховати. Дивлюсь, а там - блакитні дерев’яні хрести, які перед моїми очима стоять ще й досі. Так само, як і квіти півники навколо. Таємниця смерті стукала в мою дитячу свідомість, можна сказати, щодня. Наша вулиця вела до кладовища. Ховали тоді пішки. На платформі від критої вантажівки стояла труна. Поряд могли сидіти діти. Ти кожен день чуєш траурний марш Шопена, бачиш скорботні обличчя, хоч-не-хоч замислюєшся над таємницею смерті. А потім я пам’ятаю, як до моєї свідомості доходить, коли ми проходили подвір’я Свято-Пантелеймонівського храму, що на могилі хрест і на храмовій дзвіниці - теж хрест. Я пам’ятаю цей напад містичного жаху перед церквою. Бо я відчув (зрозумів, звісно, пізніше) - там відома таємниця смерті, там якимось чином нею володіють. Там вона є постійно присутньою. Недаремно ж на могилі й на церкві той самий символ. І тоді прийшло таке благоговіння та страх Божий… Думаю, що взагалі осягнення смерті - це одна з дуже вагомих причин замислитись про вічне в його співвідношенні з тимчасовим. Як сказав колись Лев Толстой «Що таке релігія? Це усвідомлення співвідношення між моїм обмеженим життям і безкінечністю». Я тимчасовий, а є вічність. Як це співвідноситься? Мабуть, що саме з цих питань у моєму релігійному житті все й починалось. Вдома жодного слова про Бога не було.

Вчителі не можуть про таке розповідати дітям. Але потім, коли я став церковною людиною, один із моїх керівників у церковному житті сказав, що моя бабуся була глибоко віруючою. Єдине, що розповідала мені мама, до речі, із здивуванням, історію про кінець 20-х років. Було то, мабуть, у селі Великий Токмак у Таврії. Помирає мамина бабуся. Вона теж була вчителькою і в 20-ті роки ще працювала в школі, і ніхто не міг подумати, казала мама, що бабуся перед смертю може покликати священика. Батюшка прийшов, щось там зробив (моя мама була підліткового віку і не розуміла, що відбувається), але запам’ятала, що священик довго і проникливо розмовляв з її матір’ю. Лише згодом, аналізую чи факти, я зрозумів, що бабуся та прабабуся були якось пов’язані якщо не з духовним станом, то в усякому разі з активним церковним життям. Отже, через смерть та усвідомлення обмеженості існування в цьому світі я прийшов до певного напрямку думки. А потім настав час захоплення поезією. Раптом у десятому класі в якихось віршах у Маяковського я зустрічаю парафраз молитви «Отче наш». Спочатку нічого не зрозумів. Питаю у мами, що це таке? Вона каже «Отче наш» - і прочитала мені молитву повністю. Я з одного прочитання запам’ятав її на все життя. Тобто, тепер розумію, що мамі і молитва, і багато що ще було відомо, але не все мені було сказане.

У 9-му класі стався такий епізод. Потрапила до мене книжка, яка називалась «Супутник атеїста». Через подібні книжки я потім багато чого цікавого дізнався, бо іншого шляху познайомитись з релігією просто не існувало. Пам’ятаю, який багатий там був ілюстративний матеріал. Попри те, що там написано, починаєш дещо розуміти. І сталась у мене така сцена, за яку треба було покаятись свого часу. Мама-вчителька каже: «Вітю, маю термінову роботу - порозважай моїх учнів (3-го класу)». Я почав їх розважати, спираючись на книжку «Супутник атеїста». Безумовно, щось глузливе розповідав про якісь речі. Був розголос у школі. Один вчитель підійшов до мене і сказав: «Як ти добре виступив перед учнями». Мама тоді мені не сказала жодного слова. Просто мовчки подивилась. Думаю, що її мій вчинок неприємно вразив, але пояснити тоді мені щось не можна було.



- Що формувало Вас як особистість?

- Формувало мене, безумовно, мистецтво. Я пам’ятаю момент свого пробудження завдяки глибокому враженню від одного кінофільму. Забутий фільм, забуті актори, але він мене вразив на все життя. Літературним матеріалом для тієї стрічки була п’єса Арчибальда Кроніна «Юпітер сміється». У ній теж торкаються питання Бога, віри, невірства, сумнівів, але головні там творчість і любов - основні складові внутрішнього життя кожної нормальної людини. Мені тоді було 15 років. Після того я почав звертати увагу на серйозне кіно. Для мене вже було не дивно, будучи школярем, захоплюватись, скажімо, кінофільмом «Дама з собачкою», цікавитись не тим, що зараз називають попсою, а справжнім мистецтвом у кіно, театрі, музиці. Завдяки цьому все почалось. Через те потім я пішов на філфак в університет. А коли ти йдеш на філфак, то починаєш вивчати, скажімо, давню літературу або літературу середньовіччя. А які там ілюстрації? Ікони, храми. Той, хто хоч раз в ілюстрації побачив твори Феофана Грека чи Андрія Рубльова, вже не зможе цим нехтувати. Це залишається з тобою на все життя. Або фото Софії Київської чи Чернігівського П’ятницького храму. Дуже швидко все це стало для мене постійним інтересом.

- Ви відчуваєте себе носієм певної місії?

- Ніколи не вважав себе носієм якоїсь місії. Я завжди був готовий комусь або чомусь служити: якійсь справі, мистецтву, яке ти так любиш, тій самій філології, без якої не уявляю свого життя. Не роль якусь мати визначну, а саме служити. Для мене це було головним. І тому, коли у мене з’явилась думка про священство, це не була думка про місію. Об’єктивно кажучи, ми дійсно якусь місію виконуємо, але думка була тільки про те, що ти повинен служити Богу. Розуміння, що ти служиш людям, з’явилось у мене дещо пізніше. Людина, яка вивчає творчість Достоєвського чи Толстого, обминути питання Бога не може (нагадаємо, що книга вийшла до повномасштабної війни – авт.). Я пройшов через захоплення певними ідеями Толстого, але потім зрозумів, що він, як визначив Бердяєв, ближчий в своєму релігійному світогляді не до християнства, а до буддизму. Це було для моєї релігійної органіки не властиве, бо наша органіка персоналістична. Буддизм, скоріш, імперсональний. Тому від Толстого мій розвиток йшов до Достоєвського, бо його доробок - одна із вершин персоналізму взагалі в художній творчості.

- Інтелектуали тоді і зараз часто захоплюють ся східними релігіями. Ви читали, скажімо, книги про йогу?

- Так, я читав про йогу. У мене були друзі, які цим дуже захоплювались. Мені довелось читати коментовану Бхагават Гіту, твори Свамі Вівекаанди та їх огляди. Гарні, розумні думки, але все те дуже далеке від нас. Для цього світогляду властивий погляд, що цей світ не має значення - він ілюзія. І нічого тобі в цьому світі не потрібне. А ми, обертаючись у світі біблійного світогляду, починаємо Святе Письмо з іншого погляду: «І побачив Бог усе, що вчинив. І от, - вельми добре воно». Господь любить світ у його деталях, пластиці, подробицях, у кожному індивідуумі. Бог дуже прихильний до неповторності кожної окремої особи. Ставлення до світу, яке закладається з перших рядків Біблії, і передбачає розвиток високого персоналізму.
 
-Що тримало Вас у радянській системі?

- Не знаю, що саме тримало, бо не певен, що взагалі тримався. Я навернувся через те, що совість була неспокійна. У Радянському Союзі ти хочеш чи не хочеш, працюючи в системі, мусиш робити і казати те, що так чи інакше суперечить твоєму сумлінню. Ти можеш намагатись уникнути, сховатись від того, бути десь на узбіччі, але все одно, потрібна була активна асоціальність для того, щоби твоя совість залишалась більш-менш спокійною. Ми винні всі в тому, що співпрацювали з тією системою і робили це добровільно. Більш того, от я непоганий викладач. Я готую школярів для вступу до вузу, а там матеріали чергового з’їзду КРПС обов’язково треба складати. Тому я повинен знайти там зерно правди, зерно розумне, зерно позитивне. Розкрити матеріал так, щоб людина після того вже зрозуміла: «ну, якщо тут такий позитив, то все інше приймаємо разом з тим». Це, насправді, все-таки гріх.

Роздвоєність особистості - це те, що було мені властиве в радянські часи. Я пам’ятаю, як мене в серце вразив у середині 70-х років рядок із Арсенія Тарковського: «Я тот, кто жил во времена мои. Но не был мной». Я живу у свій час, але я - не я. Бо кажу, роблю, пояснюю, навчаю і врешті-решт виправдовую все те, що мені нав’язує ця система. Та система, з якою ніяк неможливо миритися, а я це робив. У мене було в якийсь час все невдало в моєму особистому житті. Я мав якісь провини перед матір’ю, яка дуже рано пішла з життя. Всередині все палало, і я взагалі не знав, як мені жити. Зустрічаю свого вчителя, а він мені каже:

- Ти музику любиш?
- Люблю.
- А Баха слухаєш?
- Слухаю.
- «Реквієм» Моцарта чув?
- А як же, звісно, чув.
- Меси слухав? А знаєш, що Чайковський писав таку саму релігійну музику.
– Ні.
- А хотів би послухати?
- Хочу.
- Так ходімо! І повів мене на службу до собору, де гарний хор співав щось із справжньої класики. Там завжди можна було почути її виконання на високому рівні. Отак ловець моєї душі впіймав мене і привів туди. Він зміг дуже швидко роздивитися, що я потребую заспокоєння совісті. Він дав мені прочитати якийсь уривок із Нового Заповіту, і раптом мені стало ясно, що Бог приходить саме до таких, як я. З душею, яка навпіл розбита, зі свідомістю, яка не може сама себе знайти і впорядкувати свій внутрішній світ, яка втратили чи втрачає самототожність. До таких приходить Бог: до митарів, блудниць, розбійників.

Із книги «Досвід навернення. Метанойя о.Віктора Маринчака». Видання можна придбати в нашому храмі, або отримати через пошту.




Допомогти храму ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.

Приватбанк


5363 5421 1533 9765

5159 3351 0939 4102