Вишгородська ікона Божої Матері
13 жовтня 2026
Сьогодні, у важкий час війни, ми звертаємо наші думки до Вишгородської ікони Божої Матері - святині, яка є свідком глибоких випробувань нашого народу. Віки тому цей образ був викрадений із Київської землі, але його суть, його святість і заступництво залишилися з нами. Подібно до ікони, яка зазнала багатьох поневірянь, наш народ також піддається випробуванням, але ніколи не втрачає своєї духовної сили. 14 жовтня Церква вшановує Вишгородську ікону Божої Матері.

Історія Вишгородської ікони є символом тієї боротьби, яку ми ведемо сьогодні. Як колись московські князі, які силою відібрали ікону, сьогодні ми бачимо інші спроби узурпувати нашу спадщину, нашу ідентичність. Але як не вдалося назавжди забрати святість ікони з нашого серця, так і не вдасться забрати у нас право на свободу і на нашу віру. Ця ікона нагадує нам, що навіть в умовах найжорстокіших випробувань Богородиця не покидає свій народ. Вона залишається нашою Покровителькою, захисницею від зовнішніх ворогів і внутрішніх зневір.
У нашій історії було багато моментів, коли здавалося, що зло торжествує. Але кожного разу, після війн, окупацій і втрат, ми відроджувалися, як той народ, що несе у своєму серці Божу благодать. Вишгородська ікона є для нас символом цього відродження. Ми знову і знову повертаємося до нашого духовного коріння, яке глибоко закорінене у віковій традиції Київської держави, навіть якщо намагаються його привласнити чи знищити.
Майбутня Вишгородська ікона Богородиці Ніжності була намальована в Константинопольському монастирі Студіон невдовзі після приходу до влади першого імператора династії Комнінів - Олексія Комніна -1081 року. Він був молодий, рішучий, освічений і правив державою 37 років (1081—1118). При ньому дуже активізувалася дипломатична діяльність візантійського двору, тож для вручення раритетів послам інших держав потрібні були гарно намальовані ікони. Особливу увагу Олексій Комнін звернув на потужну заморську сусідку - Київську Русь-Україну, з якою у Візантії була давня конфліктна ситуація за право володіти Кримом і Балканами. Олексій вступає в ділові зносини з енергійним київським князем Володимиром Мономахом, який прийшов до влади в Києві в останні роки імператорства Олексія й правив 12 років (1113—1125). Між Комнінами й Мономаховичами налагоджуються навіть родинні зв’язки: молоді аристократи обох держав одружуються, дістають вотчини, дари.
Правомірно припустити, що саме на початку ХІІ століття ікона Богоматері Ніжності передається до Києва - як придане княжні з роду Мономаховичів, яка виходила заміж за Ісака - молодшого сина імператора Олексія Комніна. Ікона сповнена ніжної любові матері, тож тут міг приховуватися натяк юній княжні: так само кохати судженого царевича. Можна з великою долею вірогідності припустити час прибуття ікони до Києва: друге десятиліття ХІІ століття. Вона не одразу була перенесена у Вишгород, де містилася заміська резиденція київських князів і була їхня домова церква святих Бориса і Гліба. Найвірогідніше місце перебування візантійської святині - митрополичий собор святої Софії. Бо якби вона перебувала в Печерському монастирі, про неї напевне було б згадано в Печерському Патерику.
Вважається, що 1136 рік - час перенесення ікони у Вишгород. Це час князювання Ярополка Володимировича — сина Мономаха. Тож допоки державою правили Володимир Мономах і його сини Мстислав, Ярополк та В’ячеслав, при іконі сталося багато чуд, зцілень, порятунків міст держави, насамперед Києва й Вишгорода, від набігів і пограбувань своїх та чужих грішників. Ці благодіяння, які відбувалися при іконі, викликали великий паломницький рух до Вишгорода. Сила молитви біля ікони засвідчена швидким виліковуванням поранених на війнах, оживленням утоплених, чудесним поверненням вкраденого майна, а найбільше — видужуванням від різних хвороб тих, хто сердечно й щиро, з вірою молився Богу.
Під дією ікони зростала віра посполитих людей. Згадували доброту й чуйність Володимира Мономаха, при якому чудотворна ікона прибула на Русь-Україну. Автор Іпатіївського літопису називає Мономаха прихильним до митрополитів і єпископів, до ченців-чорноризців, причому князь навіть не засуджував грішників — п’яниць, блудників, а вимагав від них покаятися й виправитися. Популярність Вишгородської ікони пов’язувалася з популярністю Мономаха, його синів. Великий князь хоч і мав грецьке прізвисько Мономах, тобто Самодержець, Самоправець, але був до простолюддя добрий, дбав про добробут народу, не йшов із метою грабунків у чужі землі. Після його упокоєння 1125 року літописи відзначали, що він був благовірний, христолюбивий, великий, чудний, святий і добрий. Він освятив землю Руси-України, пускаючи на неї проміння, наче сонце. Слава про нього пішла по всіх усюдах, і весь народ плакав за ним, як діти за батьком чи матір’ю.
Не лише чуда при іконі, а й її визначні мистецькі риси, глибока духовно-психологічна насиченість сприяли популярності Вишгородської ікони в усій Київській державі. Незважаючи на те що ікона Ніжності візантійського константинопольського малярства перебувала на Русі-Україні близько двадцяти років, а потім була силоміць забрана з Вишгорода, вона упродовж віків, аж до сьогодні, користується унікальною популярністю й незмінно вважається чудотворною, навіть у копіях, й українською національною святинею - без огляду на те, як її називають ті, хто її викрав з Руси-України. А хто вкрав її ми добре знаємо - наші споконвічні вороги - росіяни.
Причина цього - духовний зміст ікони та її визначні малярські достоїнства в рамках візантійського комнінівського стилю. Без пізніших домальовок на іконі, як вона виглядає тепер, є лики Богородиці й Христа. По них можемо судити про всю ікону. Цікаво, що лики обох святих доволі світлі, без смаглявості й коричневості, які пізніше стали ледь не нормою для пізньовізантійських та московсько-суздальських ікон. Колір ликів золотисто-рум’яний з кораловими та помаранчевими відтінками. Характерними рисами комнінівського стилю письма є малі вуста Марії, прямий тонкий ніс, очі без означення зіниць, опущені, ніби набряклі від сліз, повіки, тонкі брови, а також смужки на її шиї. Лик Христа Дитяти світліший за Маріїн, наче освітлений не зовні, а зсередини. Його губки стулені для поцілунку матері. Лівою ручкою Ісус обняв за шию матір і міцно притискається до її щоки.

Глибинна сила почуття, яка так зворушує глядача, виражена в поглядах обох. Це тихі безмовні погляди й водночас вельми промовисті. Син і мати не дивляться одне на одного. На очах Марії тому й не окреслені зіниці, що її погляд звернений у безмежність - в цьому погляді злилися разом молитва, надія й скорбота. Вона любить, знаючи, що колись космічне зло, вселене в людей, брутально перерве цю любов. Знає про це й Син. Люблячи матір, яка дала Йому тіло, малий Христос звернув погляд до небесного Отця — джерело Ісусової Божеської іпостасі... Лише двоє облич, що злилися в ніжній любові, а як багато вимовлено в них зі святих євангельських істин!
Московські домальовки тла ікони й близько не мають достоїнств оригінального візантійського малярства. Воно й не дивно, адже про разючу непрофесійність тамтешнього малярства в Середньовіччі є чимало свідчень самих росіян, не кажучи вже про вбивчі оцінки іноземців, наприклад сирійського архідиякона Павла Алеппського, який з патріархом Антіохії побував у середині ХVII століття в московських краях. Так, іконописець московської Оружейної палати Йосип Владимиров писав своєму колезі, іконописцеві царських палат Симонові Ушакову, про загальну ситуацію з іконотворчістю на Московщині у ХVII столітті, порівнюючи її з дикунством: «Де ще можна бачити такі безчинства, які творяться нині тут? На чесне і премудре іконне малярство невігласи наводять ганьбу і приниження. А результати цього такі: скрізь по хуторах і селах дроворуби й бондарі розвозять ікони, намальовані абияк. Деякі не схожі на людські образи, а мовби з диких людей намальовані».
Не оминув Владимиров і так званих чорних дощок, якими колись пишалося і продовжує пишатися російське іконознавство через нібито його «дрєвность» і як знак російської «школи» ікони. Той же Владимиров писав, що для вигляду «дрєвності» ікони, ніби з диких людей намальовані, коптили в курних «ізбах», а в кого був димар, що на угро-фінських поселеннях було розкішшю, то і в димарях. І продовжував: «Де це знайшли таке правило, щоб на одну манеру, смагляво й темновидо, зображати святі обличчя? Не всі святі мали смагляві й висушені обличчя. Якщо деякі святі за життя, внаслідок нехтування тіла, й позбавлені були здорового людського вигляду, то після смерті, діставши вінець праведників, вони мали змінити свій вигляд на світлий і ясний, а грішники - на похмурий. Зрештою, численні святі за життя відзначалися незвичайною вродою: не зображати ж їх із темними обличчями... Коли великий серед пророків Мойсей прийняв на Синаї від Господа Закон, тоді сини Ізраїлеві не могли дивитися на обличчя Мойсея від світлості, яка була на ньому. Невже й обличчя Мойсея малювати похмурим і смаглявим?».
За такого стану, засвідченого самими росіянами, візантійська ікона не могла бути адекватно домальована по краях, що видно навіть неозброєним оком. Якби ікона була в одних руках, її, може, не треба було б так ґрунтовно домальовувати. Але її після вивезення на північ переміщали туди-сюди без належного забезпечення, видирали з рук у руки, тому вона й обсипалася. Та й злодій і зрадник Київської Руси Андрій Боголюбський, син Юрія Долгорукого, віз пограбовану святиню у Володимир-на-Клязьмі з Вишгорода через ліси й болота, причинив їй чи не найбільше зла. За звичаями всіх грабіжників, там її присвоїли, перейменували на «Владімірскую»; тож навіть до сьогодні премудрі російські мистецтвознавці ні словом не згадують її законної первісної назви. Декілька разів чудотворну ікону возили з Володимира-на-Клязьмі в Москву, повертали назад, знову брали в Москву; за влади більшовиків тримали її у Третьяковській галереї, а тепер вона у Кремлі, й то в не найкращому стані: розвалювалася на шматки, коли її спробував потримати в руках московський патріарх.
Щоб надати «законного вигляду» грабіжницькому вивезенню ікони зрадником-сепаратистом Андрієм, росіяни пишуть, ніби князь «спас» ікону від смути, що розгорілася в середині ХІІ століття між князями за опанування київського князівського престолу. Грушевський у своїй «Історії України-Руси» на базі літописів і багатьох документів спростовує цю фальш і вияскравлює справжні причини наїздів Андрія Боголюбського на Україну. Побачивши, що йому не світить трон у столиці, він вирішив знищити її й зробити новий центр держави на північному сході: «Він виріс на Поволжі, і Русь-Україна з її довгою історією, виробленими формами життя була для нього чужа і несимпатична. Він потайки від батька (Юрія Долгорукого. — Д. С.) втік з Вишгорода у 1155 році до Суздаля, забравши з собою палладіум будущої Московської держави — Вишгородську ікону Божої матері, привезену з Візантії... Андрій змагає до того, аби знищити, понизити Київ, а бути сеньйором руських земель у своїм Володимирі. Він умисно руйнує Київ, і підірвавши тим його престиж, хоче надалі розпоряжати ним зі своїх ростово-суздальських країв, передаючи його підручним, другорядним князям. Се, правдоподібно, в результаті викликало б нові замішання, нові руїни Києва, але смерть заскочила Андрія і не дала розвинути йому свого плану до останку».
Літописи згадували, що навіть монголи Батия не так жорстоко й несамовито нищили й руйнували Київ у середині ХІІІ століття, як «святий» російської правоcлавної церкви Андрій Боголюбський зі своїми суздальськими бандитами грабував столицю і вбивав киян 1169 року. Грушевський писав: «Так 8 березня 1169 року, в середу другого тижня посту, союзники опанували Київ — і не дали йому помилування (Під «союзниками» Андрія Боголюбського Грушевський розумів напівдиких чорних клобуків, які вирізнялися неймовірною лютістю, тому їх узяв із собою в поході на Київ володимиро-клязьминський князьок Андрій Боголюбський. - Д. С.). Два дні грабили його їх війська, грабили весь город, Поділ і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було милосердя нікому нізвідки: церкви горіли, християн убивано, інших брали в неволю. Взяли багату здобич, церкви обдирали з ікон, книг, риз, і дзвони всі позабирали. Не раз брали Київ перед тим, але його брали досі претенденти, щоб сю столицю Руси собі присвоїти, при собі заховати. Тепер — його брав тяжкий ворог лише з тим, щоб його знищити, понизити, зруйнувати. Літопись мала право сказати, що сього ще ніколи в Києві не було».

Певна річ, історія людства повна дикості, війн, грабежів. Але наука тому й наука, що тримається правди, ставить крапки над «і», називає речі справжніми іменами. Святокрад, злодій, убивця християн Андрій Боголюбський досі є героєм, а для їхньої церкви — навіть «святим». Малі й великі музеї Російської Федерації повні українських мистецьких та історичних раритетів: Вишгородська ікона — лише один із багатьох прикладів. Їхні архіви містять тонни документів з історії України. Ми знаємо, що сучасні Андрії Боголюбські нічого нам не повернуть. Та ми маємо бути свідомі, що там є багато нашого! І воно завжди буде нашим, навіть з умисно зміненими назвами, якщо ми твердо будемо знати походження та історію цих раритетів. Бо, як спокійно і впевнено написав Грушевський про Андрія Боголюбського, Боже втручання заскочило Андрія «і не дало йому розвинути свого плану до останку».
Тож, сьогодні ми молимося перед цією святинею за наших воїнів, які, як колись наші предки, стоять на захисті нашої землі і нашої віри. Ми просимо заступництва Пресвятої Богородиці, щоб вона покрила нас своїм омофором і допомогла вистояти у цій важкій боротьбі.
Допомогти храму ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.
Приватбанк
5363 5421 1533 9765
5159 3351 0939 4102

Історія Вишгородської ікони є символом тієї боротьби, яку ми ведемо сьогодні. Як колись московські князі, які силою відібрали ікону, сьогодні ми бачимо інші спроби узурпувати нашу спадщину, нашу ідентичність. Але як не вдалося назавжди забрати святість ікони з нашого серця, так і не вдасться забрати у нас право на свободу і на нашу віру. Ця ікона нагадує нам, що навіть в умовах найжорстокіших випробувань Богородиця не покидає свій народ. Вона залишається нашою Покровителькою, захисницею від зовнішніх ворогів і внутрішніх зневір.
У нашій історії було багато моментів, коли здавалося, що зло торжествує. Але кожного разу, після війн, окупацій і втрат, ми відроджувалися, як той народ, що несе у своєму серці Божу благодать. Вишгородська ікона є для нас символом цього відродження. Ми знову і знову повертаємося до нашого духовного коріння, яке глибоко закорінене у віковій традиції Київської держави, навіть якщо намагаються його привласнити чи знищити.
Майбутня Вишгородська ікона Богородиці Ніжності була намальована в Константинопольському монастирі Студіон невдовзі після приходу до влади першого імператора династії Комнінів - Олексія Комніна -1081 року. Він був молодий, рішучий, освічений і правив державою 37 років (1081—1118). При ньому дуже активізувалася дипломатична діяльність візантійського двору, тож для вручення раритетів послам інших держав потрібні були гарно намальовані ікони. Особливу увагу Олексій Комнін звернув на потужну заморську сусідку - Київську Русь-Україну, з якою у Візантії була давня конфліктна ситуація за право володіти Кримом і Балканами. Олексій вступає в ділові зносини з енергійним київським князем Володимиром Мономахом, який прийшов до влади в Києві в останні роки імператорства Олексія й правив 12 років (1113—1125). Між Комнінами й Мономаховичами налагоджуються навіть родинні зв’язки: молоді аристократи обох держав одружуються, дістають вотчини, дари.
Правомірно припустити, що саме на початку ХІІ століття ікона Богоматері Ніжності передається до Києва - як придане княжні з роду Мономаховичів, яка виходила заміж за Ісака - молодшого сина імператора Олексія Комніна. Ікона сповнена ніжної любові матері, тож тут міг приховуватися натяк юній княжні: так само кохати судженого царевича. Можна з великою долею вірогідності припустити час прибуття ікони до Києва: друге десятиліття ХІІ століття. Вона не одразу була перенесена у Вишгород, де містилася заміська резиденція київських князів і була їхня домова церква святих Бориса і Гліба. Найвірогідніше місце перебування візантійської святині - митрополичий собор святої Софії. Бо якби вона перебувала в Печерському монастирі, про неї напевне було б згадано в Печерському Патерику.
Вважається, що 1136 рік - час перенесення ікони у Вишгород. Це час князювання Ярополка Володимировича — сина Мономаха. Тож допоки державою правили Володимир Мономах і його сини Мстислав, Ярополк та В’ячеслав, при іконі сталося багато чуд, зцілень, порятунків міст держави, насамперед Києва й Вишгорода, від набігів і пограбувань своїх та чужих грішників. Ці благодіяння, які відбувалися при іконі, викликали великий паломницький рух до Вишгорода. Сила молитви біля ікони засвідчена швидким виліковуванням поранених на війнах, оживленням утоплених, чудесним поверненням вкраденого майна, а найбільше — видужуванням від різних хвороб тих, хто сердечно й щиро, з вірою молився Богу.
Під дією ікони зростала віра посполитих людей. Згадували доброту й чуйність Володимира Мономаха, при якому чудотворна ікона прибула на Русь-Україну. Автор Іпатіївського літопису називає Мономаха прихильним до митрополитів і єпископів, до ченців-чорноризців, причому князь навіть не засуджував грішників — п’яниць, блудників, а вимагав від них покаятися й виправитися. Популярність Вишгородської ікони пов’язувалася з популярністю Мономаха, його синів. Великий князь хоч і мав грецьке прізвисько Мономах, тобто Самодержець, Самоправець, але був до простолюддя добрий, дбав про добробут народу, не йшов із метою грабунків у чужі землі. Після його упокоєння 1125 року літописи відзначали, що він був благовірний, христолюбивий, великий, чудний, святий і добрий. Він освятив землю Руси-України, пускаючи на неї проміння, наче сонце. Слава про нього пішла по всіх усюдах, і весь народ плакав за ним, як діти за батьком чи матір’ю.
Не лише чуда при іконі, а й її визначні мистецькі риси, глибока духовно-психологічна насиченість сприяли популярності Вишгородської ікони в усій Київській державі. Незважаючи на те що ікона Ніжності візантійського константинопольського малярства перебувала на Русі-Україні близько двадцяти років, а потім була силоміць забрана з Вишгорода, вона упродовж віків, аж до сьогодні, користується унікальною популярністю й незмінно вважається чудотворною, навіть у копіях, й українською національною святинею - без огляду на те, як її називають ті, хто її викрав з Руси-України. А хто вкрав її ми добре знаємо - наші споконвічні вороги - росіяни.
Причина цього - духовний зміст ікони та її визначні малярські достоїнства в рамках візантійського комнінівського стилю. Без пізніших домальовок на іконі, як вона виглядає тепер, є лики Богородиці й Христа. По них можемо судити про всю ікону. Цікаво, що лики обох святих доволі світлі, без смаглявості й коричневості, які пізніше стали ледь не нормою для пізньовізантійських та московсько-суздальських ікон. Колір ликів золотисто-рум’яний з кораловими та помаранчевими відтінками. Характерними рисами комнінівського стилю письма є малі вуста Марії, прямий тонкий ніс, очі без означення зіниць, опущені, ніби набряклі від сліз, повіки, тонкі брови, а також смужки на її шиї. Лик Христа Дитяти світліший за Маріїн, наче освітлений не зовні, а зсередини. Його губки стулені для поцілунку матері. Лівою ручкою Ісус обняв за шию матір і міцно притискається до її щоки.

Глибинна сила почуття, яка так зворушує глядача, виражена в поглядах обох. Це тихі безмовні погляди й водночас вельми промовисті. Син і мати не дивляться одне на одного. На очах Марії тому й не окреслені зіниці, що її погляд звернений у безмежність - в цьому погляді злилися разом молитва, надія й скорбота. Вона любить, знаючи, що колись космічне зло, вселене в людей, брутально перерве цю любов. Знає про це й Син. Люблячи матір, яка дала Йому тіло, малий Христос звернув погляд до небесного Отця — джерело Ісусової Божеської іпостасі... Лише двоє облич, що злилися в ніжній любові, а як багато вимовлено в них зі святих євангельських істин!
Московські домальовки тла ікони й близько не мають достоїнств оригінального візантійського малярства. Воно й не дивно, адже про разючу непрофесійність тамтешнього малярства в Середньовіччі є чимало свідчень самих росіян, не кажучи вже про вбивчі оцінки іноземців, наприклад сирійського архідиякона Павла Алеппського, який з патріархом Антіохії побував у середині ХVII століття в московських краях. Так, іконописець московської Оружейної палати Йосип Владимиров писав своєму колезі, іконописцеві царських палат Симонові Ушакову, про загальну ситуацію з іконотворчістю на Московщині у ХVII столітті, порівнюючи її з дикунством: «Де ще можна бачити такі безчинства, які творяться нині тут? На чесне і премудре іконне малярство невігласи наводять ганьбу і приниження. А результати цього такі: скрізь по хуторах і селах дроворуби й бондарі розвозять ікони, намальовані абияк. Деякі не схожі на людські образи, а мовби з диких людей намальовані».
Не оминув Владимиров і так званих чорних дощок, якими колись пишалося і продовжує пишатися російське іконознавство через нібито його «дрєвность» і як знак російської «школи» ікони. Той же Владимиров писав, що для вигляду «дрєвності» ікони, ніби з диких людей намальовані, коптили в курних «ізбах», а в кого був димар, що на угро-фінських поселеннях було розкішшю, то і в димарях. І продовжував: «Де це знайшли таке правило, щоб на одну манеру, смагляво й темновидо, зображати святі обличчя? Не всі святі мали смагляві й висушені обличчя. Якщо деякі святі за життя, внаслідок нехтування тіла, й позбавлені були здорового людського вигляду, то після смерті, діставши вінець праведників, вони мали змінити свій вигляд на світлий і ясний, а грішники - на похмурий. Зрештою, численні святі за життя відзначалися незвичайною вродою: не зображати ж їх із темними обличчями... Коли великий серед пророків Мойсей прийняв на Синаї від Господа Закон, тоді сини Ізраїлеві не могли дивитися на обличчя Мойсея від світлості, яка була на ньому. Невже й обличчя Мойсея малювати похмурим і смаглявим?».
За такого стану, засвідченого самими росіянами, візантійська ікона не могла бути адекватно домальована по краях, що видно навіть неозброєним оком. Якби ікона була в одних руках, її, може, не треба було б так ґрунтовно домальовувати. Але її після вивезення на північ переміщали туди-сюди без належного забезпечення, видирали з рук у руки, тому вона й обсипалася. Та й злодій і зрадник Київської Руси Андрій Боголюбський, син Юрія Долгорукого, віз пограбовану святиню у Володимир-на-Клязьмі з Вишгорода через ліси й болота, причинив їй чи не найбільше зла. За звичаями всіх грабіжників, там її присвоїли, перейменували на «Владімірскую»; тож навіть до сьогодні премудрі російські мистецтвознавці ні словом не згадують її законної первісної назви. Декілька разів чудотворну ікону возили з Володимира-на-Клязьмі в Москву, повертали назад, знову брали в Москву; за влади більшовиків тримали її у Третьяковській галереї, а тепер вона у Кремлі, й то в не найкращому стані: розвалювалася на шматки, коли її спробував потримати в руках московський патріарх.
Щоб надати «законного вигляду» грабіжницькому вивезенню ікони зрадником-сепаратистом Андрієм, росіяни пишуть, ніби князь «спас» ікону від смути, що розгорілася в середині ХІІ століття між князями за опанування київського князівського престолу. Грушевський у своїй «Історії України-Руси» на базі літописів і багатьох документів спростовує цю фальш і вияскравлює справжні причини наїздів Андрія Боголюбського на Україну. Побачивши, що йому не світить трон у столиці, він вирішив знищити її й зробити новий центр держави на північному сході: «Він виріс на Поволжі, і Русь-Україна з її довгою історією, виробленими формами життя була для нього чужа і несимпатична. Він потайки від батька (Юрія Долгорукого. — Д. С.) втік з Вишгорода у 1155 році до Суздаля, забравши з собою палладіум будущої Московської держави — Вишгородську ікону Божої матері, привезену з Візантії... Андрій змагає до того, аби знищити, понизити Київ, а бути сеньйором руських земель у своїм Володимирі. Він умисно руйнує Київ, і підірвавши тим його престиж, хоче надалі розпоряжати ним зі своїх ростово-суздальських країв, передаючи його підручним, другорядним князям. Се, правдоподібно, в результаті викликало б нові замішання, нові руїни Києва, але смерть заскочила Андрія і не дала розвинути йому свого плану до останку».
Літописи згадували, що навіть монголи Батия не так жорстоко й несамовито нищили й руйнували Київ у середині ХІІІ століття, як «святий» російської правоcлавної церкви Андрій Боголюбський зі своїми суздальськими бандитами грабував столицю і вбивав киян 1169 року. Грушевський писав: «Так 8 березня 1169 року, в середу другого тижня посту, союзники опанували Київ — і не дали йому помилування (Під «союзниками» Андрія Боголюбського Грушевський розумів напівдиких чорних клобуків, які вирізнялися неймовірною лютістю, тому їх узяв із собою в поході на Київ володимиро-клязьминський князьок Андрій Боголюбський. - Д. С.). Два дні грабили його їх війська, грабили весь город, Поділ і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було милосердя нікому нізвідки: церкви горіли, християн убивано, інших брали в неволю. Взяли багату здобич, церкви обдирали з ікон, книг, риз, і дзвони всі позабирали. Не раз брали Київ перед тим, але його брали досі претенденти, щоб сю столицю Руси собі присвоїти, при собі заховати. Тепер — його брав тяжкий ворог лише з тим, щоб його знищити, понизити, зруйнувати. Літопись мала право сказати, що сього ще ніколи в Києві не було».

Певна річ, історія людства повна дикості, війн, грабежів. Але наука тому й наука, що тримається правди, ставить крапки над «і», називає речі справжніми іменами. Святокрад, злодій, убивця християн Андрій Боголюбський досі є героєм, а для їхньої церкви — навіть «святим». Малі й великі музеї Російської Федерації повні українських мистецьких та історичних раритетів: Вишгородська ікона — лише один із багатьох прикладів. Їхні архіви містять тонни документів з історії України. Ми знаємо, що сучасні Андрії Боголюбські нічого нам не повернуть. Та ми маємо бути свідомі, що там є багато нашого! І воно завжди буде нашим, навіть з умисно зміненими назвами, якщо ми твердо будемо знати походження та історію цих раритетів. Бо, як спокійно і впевнено написав Грушевський про Андрія Боголюбського, Боже втручання заскочило Андрія «і не дало йому розвинути свого плану до останку».
Дмитро Степовик доктор мистецтвознавства, доктор філософії, доктор богословських наук, професор, академік АН вищої школи України.
Допомогти храму ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.
Приватбанк
5363 5421 1533 9765
5159 3351 0939 4102





Електронна пошта