Преподобний Іов Манявський і український Афон

Після Берестецької унії початок  XVII ст. ознаменувався значним розширенням впливу греко-католицької церкви на українських землях та безперестанними утисками православних з боку поляків. Лише на монастирі та потужні храми унія не мала особливого впливу. Також дієвим бастіоном захисту традицій віри батьків залишалась значна частина української шляхти та православні братства.

Але Господь Всемилостивий, ще майже за півсотріччя до цих тяжких для України подій посилає на її багатостраждальну землю нового свого світильника, вірного захисника Православ’я — Івана Княгинецького, майбутнього преподобного Іова Манявського.

У 50-х роках XVI ст. у поселені Тисмениця (тепер районний центр у Івано-Франківській області) у «маломіщанській», але шляхетній сім’ї Княгинецьких народився хлопчик, названий при святому хрещенні Іваном. Родина Княгинецьких ревно берегла батьківську Святу Православну Віру і у великій пошані до неї виховувала свого сина Івана. Читати й писати він навчився в місцевій школі. Особливе душевне задоволення Іван знаходив у читанні Святого письма та Закону Божого, тому подальшу освіту отримував в Унівському монастирі, неподалік від Перемишля. Вже тоді юний Іван мав тверді наміри служити Господу і мріяв прийняти чернечий постриг.

А поки що з Уніва життєвий шлях його пролягав до Острога, у дім князів Острозьких. Спочатку він продовжив навчання в Острозькій греко-слов’яно-латинській колегії, заснованій князем Костянтином, а потім на деякий час став її викладачем. Якось Івану довелося зустрітися в самому Острозі з афонськими ченцями. Їхні розповіді про монаше життя на Святій горі заполонили мрії Івана на все життя.



А тут ще князь Острозький посилає Івана, як людину достойну і благонадійну на Святу гору Афон для роздачі милостині по монастирях. Звичайно, що таке доручення Іваном було сприйняте з величезною радістю і чітко виконане. Іван Княгинецький отримував справжню насолоду, деякий час споглядаючи і детально вивчаючи побожне життя афонських ченців. Та невдовзі він повернувся додому, в рідний край. Батьків своїх там він вже не застав, бо вони померли.

Наступив час, коли Іван прийняв важливе рішення, кардинальне і однозначне — роздати успадковане майно бідним і повністю звільнити себе від мирських турбот. Що він негайно й зробив. Іван знову повернувся на Святу гору, але на цей раз вже майже на тринадцять років і прийняв чернечий постриг з іменем Єзекиїл. На честь Святого пророка Єзекиїла, адже в церковному календарі таке ім’я єдине. Постриг здійснював ієромонах Ісидор, який і став духівником ченця Єзекиїла. Він же направив початкуючого монаха у Ватопедський монастир. Мощі того Ісидора після його смерті і дотепер залишаються нетлінними. Єзекиїл з вірою та терпінням корився своєму духівнику і зберігав у серці всі його настанови.

У Ватопедській обителі Єзекиїл спочатку ніс послух просфорника, а потім займався переплетенням богослужбових книг. Але в першу чергу він досконало вивчив студійський устав Афонських монастирів і добре оволодів грецькою мовою. На Афоні Господь звів його ще з одним подвижником, земляком з України — Іваном Вишенським. Обидва вони були високоосвіченими ченцями, відзначалися суворим аскетизмом та великою ревністю до Православної Віри. А ще одна дивна схожість у їхніх роках життя: обидва народилися біля 1550 року і обидва померли в 1621.

Відоме послання Івана Вишенського своєму однодумцеві, коли той вже повернувся в Україну, де надто цікаво говориться про Афон: «Знай, що Свята Гора до раю подібна, аероповітряним, чистим і втішливим зефіром дихає, перебуваючи у відлученні від світу, і ця благодать і нині не зменшилася, бо вона з повітря».

Єзекиїл мав також послух ходити на Русь-Україну збирати милостиню. Він вправно його виконував та завжди вчасно повертався. Після чергового повернення майбутній святий  захотів жити у скиту. Там, як працьовита бджола, він почав збирати повчання від багатьох подвижників, знав, що вони йому знадобляться у майбутньому. Перебуваючи в усамітнені й безмовності, всім своїм єством Єзекиїл показував Давидову лагідність, Мойсееву благість, Йосифову доброчесність, Даниїлові роздуми, Іллєву ревність до віри, нестяжання та зразок життя в пості Іоана Предтечі. Отці Афонські благословляють його життя в печері, щоб гамувати своє тіло голодом і спрагою, всенічним стоянням, щоб насправді він міг сказати апостольське слово: «вже не я живу, а живе в мені Христос». (Гал. 2, 20)

Зі страхом виконуючи церковне правило, афонський чернець Єзекиїл дійсно віддавав себе повністю на служіння Всевишньому. Може й залишався б він на Афоні, та дійшли до Святої Гори сумні новини з України, з його рідної батьківщини. Вісті про створення Берестейської унії і про те, що частина єпископів пішла на компроміс з поляками, створила греко-католицьку церкву і вирішила підпорядкуватись Папі Римському. Єзекиїл приймає рішення про негайне повернутись додому.

Православний львівський єпископ Гедеон Балабан, який витримав натиск Унії, запрошує його на відбудову монастиря, що знаходився у тодішньому селі Уневі на Львівщині. Єзекиїл не лише відновлює стародавній монастир, але. й навчає ченців афонському чину. Відмовляється від запропонованого владикою Гедеоном висвячення в чин ієрея, а приймає схиму з іменем Іов. Висвячення відбулося в день пам’яті святого Іоана Предтечі, якого він старався наслідувати все своє життя. Тоді при монастирі вже діяла відома Унівська друкарня, в якій ігумен Кирило Транквіліон-Ставровецький в 1616 році надрукував своє «Зерцало богословія», але про це розповімо трохи пізніше. Тепер, на місці монастиря, що в безбожні часи був перепрофільований і на в’язницю, і на психоневрологічний диспансер, з 1993 року діє Унівська Свята Успенська Лавра УГКЦ.

В 1602-1603 роках Іов, на запрошення місцевого діяча Адама Балабана, засновує монастир святого Михайла Архистратига в Угорниках. Тут відбулася зустріч двох великих прикарпатських подвижників віри Православної — двох Іовів, Заліза і Княгинецького. Сюди приходив і Афонський сподвижник Іван Вишенський, щиро переживаючи за наслідки Берестейської унії. В новостворений монастир непрестанно йшли і світські люди, хто за благословенням, а хто просто за порадами.

Трохи пізніше, на запрошення ігумена Дерманського монастиря, Іов із справжнім задоволенням навчає місцевих ченців Афонському аскетизму. А ігуменом того монастиря був тоді Ісаакій Святогорець, майбутній Єрусалимський Патріарх. Але надто тужить він за усамітненим скитським життям, тому й відходить у далеку лісову хащу, вверх по течії річки Манявки, аж, де до неї впадає річка Батерс. Була та місцина, немовби острів, неприступна, ні людям, ні тваринам. Там і задумав преподобний Іов створити новий, Український Афон.

На цьому складному життєвому шляху зустрівся йому христолюбивий пан — Петро Ляхович, якого Іов взяв з собою. А той зі своїми людьми безоплатно спорудили спочатку невеличку колибу, а пізніше і церкву Іоана Предтечі, яка й дотепер, вже оновлена, стоїть в центрі села Маняви.

Приходила сюди провідати преподобного Іова і братія з Уторників, та він мало кого залишав біля себе. Для них він склав за афонським зразком устав та багато молитов. Деякий час тут перебував і афонський побратим Іван Вишенський, поки не повернувся на Святу гору, тепер вже назавжди.

Було, якось, преподобному Іову видіння від Бога і в його промові були такі слова: «… Повинна бути воздвигнута на цьому місці обитель во славу Христа Бога і Воздвиження Чесного Хреста Господнього. Як ти відійдеш, не буде тут місце пусте, будуть тут ченці жити…».

Преподобний впав на коліна і в страху Божому промовив: «Воля Господня нехай буде!». А вже у 1611 році на вибраному для Українського Афону місці почалося спорудження чернечих келій. Весною наступного року, як тільки зійшов сніг, теслярі ктитора Петра Ляховича взялися за зведення церкви, яка вже восени на свято Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього була освячена. Так була заснована нова обитель на землі українській — Скит Манявський. Тут-же слід зауважити, що історія його започаткування відноситься аж до 1240 року.

Та продовжимо повіствувати про преподобного Іова. Не маючи священицького сану, тепер він почав управляти двома монастирями — Угорницьким і Манявським. Тому у 1613 році на його прохання в ієромонахи був висвячений ієродиякон Феодосій, що трудився поряд вже сім років. Йому й було запропоновано управляти Скитом. Довго не погоджувався на ігуменство Феодосій, та преподобний Іов впав перед ним долі і не піднімався до тих пір, поки не почув його згоди:

«Будь пастирем і вчителем стада цього, зібраного Богом. Ти є ієромонах, духівник наш, так тобі належить бути і ігуменом, а я буду тобі по моїх силах допомагати поки буду жити», — сказав Іов та вручив Феодосію жезл і книгу Святого Василія.

Тепер Іов знову усамітнився, але, отримавши запрошення києво-печерських ченців, вирушив до Святого міста. Там він приклав чимало зусиль на відновлення монастирського життя за Афонським статутом та й повернувся до рідної обителі.

Весною 1619 року було розпочато спорудження нової церкви, яка також була освячена на Воздвиження Чесного Хреста того ж року. А вже в наступному — Патріархи: Константинопольський Тимофій та Олександрійський Кирило надали монастирю право Ставропігії.

Преподобний Іов знову усамітнився в своїй келії бо відчував, що його земне життя наближається до завершення. У 1621 році він тяжко захворів і відійшов до Господа 29 грудня. Братія поховала свого вчителя у притворі нової церкви.

Святою обителлю продовжував управляти ігумен Феодосій. На його долю випав тяжкий час гонінь на православних з боку єзуїтів. Адже тоді померло багато православних єпископів, а оскільки польська влада нових обирати забороняла, православні обителі залишалися без захисту.



Та преподобний Феодосій, будучи надто суворим подвижником, перетерпів всі труднощі і мудро керував своїм монастирем. Справжню підтримку він мав від гетьмана Війська Запорізьського - Петра Сагайдачного.

У 1628 році Феодосій був учасником Собору Київської Митрополії, скликаного митрополитом Іовом Борецьким у Києві у Михайлівському Золотоверхому монастирі. Собор одностайно осудив унію і постановив твердо стояти в Православній вірі. За ігуменства преподобного Феодосія багато монастирів було підпорядковано Скиту Манявському, як істиному центру Православного чернецтва за Афонським статутом в Україні.

Вісті про доброчесне і суворе життя ще одного Манявського подвижника — ігумена Феодосія також ширилися по всій Галичині та далеко за її межами. Продовжувач святої справи преподобного Іова Княгинецького упокоївся 24 вересня 1629 року і був похований поряд зі своїм учителем.

Про визначний вклад цих двох подвижників у налагодження чернечого життя за Афонським статутом на західних українських землях на початку XVII ст. достойно сказав Київський Митрополит Петро Могила:

«Якщо хочете побачить слуг Божих у людській подобі, то підіть у Карпати, де своїм служінням двісті ангелів у людській подобі присвятили своє життя Богу.»