Християнський вимір мучеництва

В останній недільній проповіді настоятель нашого храму о. Віктор Маринчак зауважив дуже важливу річ. Якщо подивитися на церковний календар, то ми побачимо щоденне поминання мучеників. Тоді як преподобні чи святителі прославляються не так часто. Чому саме мучеництво, як свідчить історія, є найефективнішим місіонерством, спробуємо разом розібратися.
 
Всі розуміють, що вірність до смерті діє сильніше за будь-які аргументи. Саме на прикладі мучеників сотні язичників звернулись до Христа. Житія вказують нам на безліч прикладів гідної подиву, надзвичайної вірності Господу, вірності серед надлюдських страждань. Про багатьох святих розповідають історії, які сьогодні більшість вважала б за вигадки. Наприклад, про те, що мученики виживали після смертної кари або що з відрубаних голів лилося молоко, або про те, що в серці Ігнатія Антиохійського були слова «Ісус Христос». З’явилася навіть теорія про те, що провідний агіограф православ’я, українець Димитрій Ростовський - переписав деякі вигадки католицьких монахів про страждання мучеників.
Але звідки ця недовіра до житійної інформації?
Наша цивілізація дуже розніжена. Ми звикли жити в теплі й затишку, в комфорті й безпеці. Ми звикли до побутової техніки, телефону, Інтернету. Про всі ці принади попередні покоління навіть і гадки не мали.
Звиклі до того, що всі наші повсякденні та вигадані потреби легко задовольняються, ми з обуренням сприймаємо будь-який дискомфорт. А як дійде до болю та страждань - поспішаємо позбавитися будь-якою ціною і якнайшвидше. Навіть реклама ліків грає на цьому нетерпінні, обіцяючи швидке одужання, а усілякі «прискорені курси» вивчення мов мають успіх тільки завдяки цій нашій розніженості.
На відміну від інших поколінь ми по-різному сприймаємо страждань і біль. Солдати царської Росії виживали після «проходу через стрій», каторжники поверталися живими та працездатними з Сибіру. Вже у ХХ столітті люди виживали навіть у сталінських таборах, під час Другої світової війни. Згадаємо «Архіпелаг ГУЛАГ» О. Солженіцина або «Сад Гефсиманський» І. Багряного, і  ви зрозумієте, про яку різницю сприйняття йдеться.
Саме цим і пояснюється скептичне ставлення сучасної «постхристиянської» цивілізації до зображення численних надлюдських страждань святих мучеників, викладених в «Житіях святих» святителя Димитрія Ростовського. На жаль, така недовіра спостерігається подекуди і серед християн - отрута розніженості комфортом та цивілізацією проникла і сюди.
Ось, наприклад, що розповідається про життя святого Севастіана та мучеників, що постраждали разом з ним: «Святого Тивуртія зрадив псевдохристиянин Торкват. Суддя, що так і не домігся зречення, звелів поставити юного Тивуртія на розжарене вугілля, але Господь зберіг його: Тивуртій ходив по розпеченому вугіллю, не відчуваючи жару. Кати відрубали голову святому Тивуртію. Невідомий християнин поховав святого. Торкват зрадив також святих дияконів Маркелліна та Марка і сановника Кастула. Після катувань Кастула кинули у рів і живцем засипали землею, а Маркелліну та Маркові цвяхами прибили ноги до пня. Вони простояли всю ніч у молитві, а вранці їх пронизали списами. Останнім був взятий на катування святий Севастіан. Його допитував особисто імператор Діоклітіан, і, переконавшись у непохитності святого мученика, наказав відвести його за місто, прив’язати до дерева і пробити стрілами. Дружина сановника Кастула, Ірина, прийшла вночі, аби поховати святого Севастіана, але знайшла його живим і принесла додому».
Здалося б, події неймовірні. Однак лише для нас. Українському кріпаку набагато легше було повірити в страждання, які перенесла, наприклад, свята Катерина, тому що він сам переживав таке, що можна було порівняти з тими муками: його до напівсмерті били слуги його господаря - і він виживав. В’язню сталінських таборів не потрібно пояснювати, як міг вижити святий Севастіан після того, як був проп’ятий стрілами, або який-небудь мученик, що був вийнятий з печі і залишився живим, - тому що такий в’язень сам помирав щодня і власне виживання дивувало його значно більше. Тим більше, що окрім можливостей власного організму є ще й благодатна допомога Святого Духу.
Ми не лише примудряємося не помічати допомогу Божу, ми ще й можливості людського організму часто ставимо в рамки власного стереотипу. Взяти хоча б Книгу рекордів Гіннесса або телепрограми на зразок «Кунсткамери» - на що здатна людина. Люди роблять фантастичні дурниці заради короткочасної слави або грошових знаків. Якщо марнославство може заставити людину реалізувати максимум здібностей, то вже тим більше з Божою допомогою людина здатна на більше.
Факіри ходять по вугіллю, йоги сплять на цвяхах, маги палять себе вогнем або ковтають шаблі - і світ захоплено аплодує, приймає все на віру, але коли мова заходить про страждання святих мучеників або подвиги преподобних пустельників і затворників - скептики знову посміхаються: це ваші попи понавигадували. Очевидна вибіркова довірливість - людина боїться з’єднати чудо й Церкву, адже такий висновок вимагає визначення свого ставлення до Церкви й визнання своєї невідповідності моральним нормам, перед якими ставить Церква своїх вірних. Значно легше жити із Церквою, у якій нема чудес, - вона стає гарним пам’ятником «нашого славного минулого», а не живим організмом. Саме тому всі сучасні випадки зцілення від ікон або мощів, або просто в храмі зазнають різкої критики й недовіри, а в найкращому разі - перевірки якихось спеціальних комісій.
Навіть радянські вчені, що бачили чудеса факірів і йогів (що простромлювали шкіру товстими голками або ходили по гострих шаблях) і не заперечували їхню очевидність, будували теорії про «реалізацію резервних можливостей людського організму».
Ті ж, у кого вистачить сміливості не побоятися бути осміяними «освіченими» скептиками й сприймати житія мучеників не як гарні казки, а як історичні події, можуть сміливо взивати до них: Святі мученики, моліть Бога за нас!
Приведемо трохи статистики. Вони зібрані
Свято-Тихонівським богословським інститутом. (Оцінка статистики гонінь на Російську Православну Церкву (1917–1952 роки) Н.Є.Ємельянов). В України таких досі немає, хоча можна уявити, що масштаби були тут значно більше.
Отже, в історії Всесвітньої Церкви ніколи не було таких масштабних і всеохоплюючих, довгих і безперервних гонінь, як в СРСР в XX столітті. У перші три століття існування християнства гоніння носили локальний характер і тривали не більше кількох років. Навіть найстрашніше гоніння Діоклітіана та його спадкоємців, що почалося в 303 р., тривало лише 8 років. 2500 святих вшановувала Російська Православна Церква на початку ХХ століття. До січня 2004 року 1420 новомучеників прославлені Російською Православною Церквою в сонмі святих мучеників і сповідників. Їхня кількість зростає з кожним засіданням Священного Синоду.
Перша хвиля гонінь (1917–1920 роки) - було розстріляно понад 15000 чоловік, загальне число репресій близько 20000. Майже всі сутички, всі арешти закінчувалися розстрілами. Друга хвиля гонінь (1921–1923 роки) - близько 20000 репресій, розстріляно близько 1000 чоловік. Гоніння 1932–36 років. «Безбожна п’ятирічка», названа так за поставленою метою: знищення всіх храмів і віруючих. Незважаючи на гоніння, які можна порівняти за розмахом з гоніннями 1922 року, провал «Безбожної п’ятирічки» - у переписі населення 1937 року православними віруючими назвали себе 1/3 міського населення та 2/3 сільського, тобто більше половини населення СРСР. Четверта хвиля - 1937–38 роки. Страшні роки терору. Прагнення знищити всіх віруючих (включаючи й оновленців). Ця хвиля гонінь приблизно в 10 разів перевищує за арештами гоніння 1922 року (а за розстрілами в 80 разів). Розстріляний кожен другий (близько 200000 репресій й 100000 страт у 1937–38 рр. Люди вмирали за віру, тим самим зміцнюючи Церкву. Можливо, нам не доведеться пройти цей іспит, але християнин повинен пам’ятати, що шляхи Господні несповідимі. і бути готовий до мучеництва та гонінь.