У хвилях житейського моря

Наше життя подібне до морського плавання, тільки пливемо ми не в морі а у часі ‒ від тимчасового до вічного. Темрява та пітьма окутують нас, хвилі різноманітних спокус і небезпек вдаряють наш життєвий човен, бажаючи нас потопити. Недільне Євангеліє про апостола Петра, що засумнівався в словах Спасителя, як завжди підказує шлях до порятунку. Головне його почути та зробити правильні висновки.
 
В різних життєвих випадках навіть наша найвища здатність ‒ розум ‒ стає лише сліпим проводирем. Саме тому одні пристають до потрібного берега, інші ж потопають у хвилях житейського моря. І для того, щоб при зустрічі з цими спокусами і нещастями ми не впадали у відчай від безсилля, а твердо вірили, що Господь допоможе нам, Церква пропонує повчальне і утішительне євангельське читання про спасіння Спасителем потопаючого апостола Петра.
Святий апостол і євангелист Матфей оповідаючи цю подію говорить, що після чудесного насичення п’яти тисяч людей п’ятьма хлібами і двома рибинами, Господь звелів учням переправитись на другий берег Генісаретського озера. Річ у тім, що народ, побачивши чудо, яке звершив Спаситель, хотіли силоміць взяти Ісуса Христа і оголосити Його Царем. Заспокоївши народ, Спаситель пішов на гору помолитись, а серед ночі, коли човен знаходився вже на середині моря, пішов до учнів, ідучи по морю. Вони, побачивши Його крізь туман і ранкові сутінки, подумали, що це привид, стривожились і закричали від страху. Їм і на думку не приходило, що це до них наближається їх милосердний Учитель, щоб позбавити їх великої небезпеки і, вже вкотре, засвідчити перед ними Свою Божественну всемогутність. І ось серед бурхливих морських хвиль почувся безкінечно люблячий і знайомий їм голос Спасителя: «Заспокойтесь! Це Я, не бійтеся» (Мф. 14: 27). Море заспокоїлось, але в душах апостолів продовжувала бушувати буря. Вони не могли повірити в те, що бачили. І ось запальний у своїх діях апостол Петро, бажаючи пересвідчитись, сказав до Ісуса: «Господи! Якщо це Ти, звели мені прийти до Тебе по воді» (Мф. 14: 28). У його словах пролунала тверда віра в Ісуса як Істинного Бога. «Він не сказав, ‒ каже святий Іоан Золотоуст, ‒ «помолись і попроси допомоги у Бога», а «звели»… не сказав «звели мені ходити по водах», а «прийти до тебе» бо знав, що Господь, як Істинний Бог, не тільки Сам може ходити по морю, але може і інших вести». Спаситель задовольнив Петрове дерзновення, але викрив його у маловір’ї. Господь сказав йому: «прийди», і Петро, вийшовши з човна пішов по воді. І коли в ньому перемагала віра, він йшов по воді сміливо, але, засумнівавшись, через свою самовпевненість, почав тонути. Розуміючи свій гріх, апостол перелякано закричав: «Господи, спаси мене!» (Мф. 14: 30). Христос змилосердився над своїм учнем, простяг йому руку, але з докором викрив його маловір’я кажучи: «Маловіре! Чого ти засумнівався?» (Мф. 14: 31). Ця подія надзвичайно здивувала і зворушила всіх апостолів. Всі вони, після того як Господь увійшов у човен, приступили до Нього, вклонились і сказали: «воістину Ти Син Божий» (Мф. 14: 33).
Ця євангельська розповідь не тільки переконує нас і дарує велике таїнство нашої віри, що Господь Ісус Христос є дійсно Син Божий, єдиносущний Отцю, всемогутній Владика вселеної, Якого слухають навіть вітри і море (Мф. 8: 27). Вона ще дає ту утішительну та повчальну для нас істину, що Господь і Спаситель наш завжди є біля нас, і, що Він є всемогутній Помічник і Заступник.
Святі отці порівнюють човен, в якому пливли апостоли із нами, людьми, море - із світом, а бурю - із тими спокусами і негараздами, які трапляються людям на шляху спасіння. І при оточуючій нас пітьмі нічній, серед цих бурхливих життєвих хвиль ми можемо знайти спокій, мир та безпеку тільки у твердому переконанні і вірі в те, що Господь біля нас. Він опікується нами, все відбувається не просто так, а по волі Божій. «Звелів Ісус ученикам Своїм сісти в човен і пливти…» (Мф. 14: 22), звелів Він і нам народитися, сісти в човен нашого життя і пливти до призначеного Ним же берега вічного життя, в блаженну пристань Царства Небесного. Пливти в невідомій, але тим не менше спасительній для нас присутності Самого Господа.
Саме тому сьогоднішнє недільне євангельське читання вчить нас мужності, твердої віри і уповання на Божу допомогу у всіх життєвих обставинах: у спокусах і бідах, у стражданнях і муках. І якщо ми будемо мати тверду віру, то зможемо пройти через будь-яку бурю життєвого моря, ми підемо по водах і ніякі вітри не зможуть зашкодити нам. Але потрібно йти до Христа, тільки туди де Він є, і не думати, що з нами буде. Бо тільки один сумнів, тільки одна думка «що з нами буде», може потопити нас. Якщо ми тверді у вірі, то ніякі сумніви не повинні входити до сердець наших, адже з нами Господь. А якщо з нами Господь, то хто проти нас.
Святий апостол Петро, коли почав тонути, то зі страхом закричав: «Господи, спаси мене!» (Мф. 14: 30). Багато ж із нас гинуть, потопають в гріхах і не просять допомоги і спасіння у Господа. А Спаситель стоїть біля нас, стоїть і чекає на нашу молитву, на наші прохання, а їх немає. Через свої гріхи, через свою самовпевненість ми не можемо перебороти в собі почуття гордості, але одночасно і нікчемності. Нам легше нарікати на Бога, на те, що Він залишив нас, жаліти себе і тонути в гріховній безодні, аніж віддатись Його божественній волі, і в тяжкі хвилини призвати Його на допомогу. Господь ніколи не залишить нас в безнадійності і розчаруванні, але потрібно тільки призвати Його на допомогу, і Він пошле нам терпіння, підтримку і розраду. Якщо Він посилає нам ці спокуси, випробовуючи нашу віру, то невже Він не зможе позбавити нас від них.
Всі ми немічні. Духовні сили у нас слабкі, живої справжньої віри у нас мало, або ж взагалі немає. Але просімо у Господа укріплення наших духовних сил, просімо у Господа зміцнення нашої віри, щоб у часі спокус не загинути під їх тягарем. А Господь, як Всемилостивий Суддя і Податель всіх благ не дасть загинути праведникові своєму, «захистить нас у час скорбот» (Пс. 36: 39), і в потрібну мить простягне руку допомоги, як простяг потопаючому Петру.