Виступи на конференції про чудотворця наших днів (відео)

17 жовтня 2020
У нашому храмі за участю єпископата та священства ПЦУ відбулася конференція на честь Слобожанського святого святителя Іоана Шанхайського і Сан-Франциського. Владика народився на нашій землі та навчався в Харківському університеті, тому наші парафіяни ініціювали збори за підсумками яких звернулись до предстоятеля ПЦУ та Священного Синоду з проханням включили владику Іоана в календар святих.

Маємо відео промов та тексти доповідачів на конференції, яка відбулася 15 жовтня 2020 року в новому приміщенні Іоано-Богословського храму.



Ніна Немировська про український родовід Святителя Іоанна Шанхайського і Сан-Франциського. 

Життю і духовній діяльності святителя Іоанна Шанхайського і Сан-Франциського присвячено сьогодні достатньо наукових і публіцистичних праць, книг, фільмів, але всі вони більшою чи меншою мірою проникнуті духом «руського міру». Зрозуміло, що святитель Іоанн Шанхайський є представником російської православної церкви. Проте цей святий визнаний не лише РПЦ, але й УАПЦ, отже є належить до лику святих нашої церкви. Тому видається за доцільне, детальніше звернути увагу на його українське походження. В окремих джерелах на цю тему подана інформація про деяких представників його роду фрагментарна, не систематизована.
 Сам же святитель Іоанн в Слові під час наречення в єпископа Шанхайського стверджував, що бажання служити правді та істині він перейняв від своїх благочестивих предків. Отже, для самого  святителя Іоанна Шанхайського його походження мало важливе значення і він черпав духовні сили з цього  рідного родового джерела, помножував  «родову енергію». Поняття це вперше ввів священик Павло Флоренський.

Український козацький, потім дворянський рід Максимовичів, пов’язаний із Києвом. Започаткував його Максим Васильківський (орендатор  Лаврського Печерського містечка), діти якого прийняли прізвище Максимовичі.
Максим Печерський (Васильківський)  у 1688-1690 роках перебував на службі  у гетьмана  Івана Мазепи,  був його однодумцем, отримав від нього перший «універсал» на землеволодіння і з цього часу його рід вважався дворянським. Сам Максим Васильківський був освіченою, розумною людиною, мав сім синів. Його діти здобували освіту у Києво-Могилянській академії. Шість синів Максима Васильківського служили у званні хорунжих, сотникових і військових писарів, а старший син був відомим церковним діячем, мова йде про митрополита Іоанна Тобольського (Максимовича) піднесеного до лику святих Російською церквою 1916 року.

Іоанн Максимович  народився 1651 року у Ніжині, закінчивши Києво-Могилянську академію, деякий час  викладав у ній.  Потім був економ і проповідником Києво-Печерської Лаври, згодом – настоятелем декількох чоловічих монастирів, а  у 1695 році, за представленням гетьмана Івана Мазепи його посвятили в єпископи Чернігівської єпархії. Керував єпархією 15 років. Свт. Іоанн сприяв відкриттю в Чернігові Малоросійської колегії (1700), дбав про розвиток друкарні. займався поетичною творчістю, славився як майстер проповідник та ін.
Святителя Іоанна  спіткала доля багатьох освічених українців: його звинуватили у зв’язках із Іваном Мазепою.
 У 1711 році цар Петро 1 призначив його на митрополичу кафедру всього Сибіру.  Слід пригадати особливості церковного життя в Росії за часів правління царя Петра 1. Православна церква в Україні теж, потрапивши у  російське підпорядкування, відчула  утиски і переслідування..  Для Іоанна Максимовича це призначення насправді було засланням, адже причиною послужив конфлікт із князем Олександром Меншиковим, який втручався в церковні справи .
На місці призначення  митрополит здійснював активну християнську місію: поширював  православну віри серед місцевого населення, опікувався бідними і знедоленими. розбудовував храми і навчальні заклади. Кілька важливих деталей до особистості митрополита Іоанна Тобольського: «Він ніколи не був бездіяльним: читав, писав розмірковував, навчав, служив, молився». Запам’ятався тихим, лагідним , милосердним. Проживши всього 54 роки у 1715 році відійшов у вічність, залишивши після себе  великий творчий спадок. Правда, деякі  його книги були заборонені в Росії (Богословіє в пользу правовірних», «Осьм блаженства».Після його смерті на могилі відбувалися чудеса..
Молодші сини Максима ВасильківськогоДмитро і Петро Максимовичі старших своїх синів  теж називали іменем Іван. Іоан Христитель був покровителем роду Максимовичів.
До речі – важлива деталь: сини Максима Васильківського, як і їхній батько, були  пов’язані із гетьманом Іваном Мазепою, перебували на службі у його війську, що у згодом мало негативні наслідки для представників цього роду.
 Зокрема Дмитро Максимович у 1682-1692 рр. був «ніжинським полковим писарем. потім полковим суддею  і одним із однодумців Івана Мазепи. У 1710 році його разом із сім’єю заслали в Архангельськ, де він бідував і помер у 1732 році. За іншими джерелами Дмитра називали «генеральним осавулом і суддею  Малоросії».
У Петра Максимовича був старший син Іван, військовий канцелярист, який помер у Москві в 1732 році і доводився  двоюрідним братом митрополиту Іоанну Тобольському. Він теж закінчив Києво-Могилянську академію, служив писарем Ніжинського полку. Був наближений до гетьмана Івана Мазепи. Після  битви під Полтавою 1709 року покинув Україну. Після дозволу царя повернувся до Києва, де його змусили присягнути на вірність цареві, але  жити в Києві заборонили, тому у 1713 році він поселився у Москву. За клопотанням Стефана Яворського став перекладачем московської друкарні. Згодом йому пригадали зв’язки із гетьманом Іваном Мазепою і відсторонили від посади. Йому належить «Лексикон Латино-Русский, предназначеный для школьного  употребления»   і незакінчена праця «Описание типографской библиотеки». Зазначу, що йдеться про той період становлення російської культури і духовності, коли на  її розвиток мали потужний впив українські вчені, викладачі, літератори, тобто Київська школа.
У XIX столітті з роду Максимовичів найвідомішим був український і російський філолог, ботанік, історик, поет, фольклорист, архівознавець і природознавець зі старшинського козацького роду Полтавщини, перший ректор університету Св. Володимира Михайло Олександрович Максимович. Він походив від третього сина Максима Васильківського (Печерського) Василя, який був «наказним переяславським полковником»  (помер 1698 року).

Михайло Олександрович Максимович народився на у сім'ї Олександра Івановича Максимовича (1782—1851)  сільського судді (тепер Черкащина). Михайло Максимович закінчив Новгород-Сіверську гімназію, а 1823 року Московський  університет (словесний і природничий відділи філософського факультету, згодом ще й медичний). Залишився при університеті для науково-академічної праці, викладав ботаніку. 1833 року  став доктором, а потім професором на й кафедрі ботаніки.
М. Максимович, народжений і вихований в Україні, увібрав у себе дух українського способу життя, основні риси ментальності рідного народу. Першою його науковою працею у Москві 1827 року був збірник «Малоросийские песни», що надало потужний поштовх до розвитку національного самопізнання в Україні і стимулювало науковий інтерес до української культури. 1834 року у відкритому тоді університеті Св. Володимира  у Києві Максимович дістав професуру російської словесності, його обрали першим ректором.

За станом здоров'я 1845 року пішов у відставку й решту життя присвятив винятково науково-літературній діяльності. В Україні Олександр Іванович Максимович підтримував творчі й особисті зв'язки  з відомими українськими письменниками і культурними діячами. Перу М. Максимовича належать понад 150 праць у галузі фольклору і словесності, історії та археології.
Серед відомих представників роду Максимовичів у XVIII  столітті можна назвати: Івана Максимовича (1679-1745) українського живописця-монументаліста з Полтавської губернії (у Києві очолював Лаврську іконописну майстерню, розписував Успенський собор Києво-Печерської лаври);  Льва Максимовича, автора другого варіанту «Лексикона», укладача законодавчих збірників, перекладача; українського письменника і церковного діяча, просвітителя, вихованця Київської Духовної академії, потім її професор (1754-1764 рр.)  Ігнатія Максимовича, який із часом прийме чернечий постриг і стане ігуменом і настоятелем кількох монастирів, із 1755 року ректором і професором Київської Духовної академії; українського літературного і церковного діяча, потім архімандрита Києво-Печерської лаври Манасія (світське ім’я  Михайло) Максимовича

Пращуром святителя Іоанна Шанхайського (Максимовича) був шостий син Максима Васильківського (Печерського) Михайло, який служив «у різних чинах» у Полтавській губернії в Лубенському полку. Закінчив свій земний шлях у 1712 році.
Одним із відомих представників цього роду Максимовичів був прадід Владики Іоанна Шанхайського і Сан-Франциського, Клавдій Корнійович Максимович (1806–1860), представник шостого покоління роду Максимовичів, який був офіцером. У 1842 році одружується з донькою корпусного командира барона Розена, Ольгою, дядько якої був мировим посередником Ізюмського повіту Харківської губернії. Після весілля молоді поїхала за новим місцем служби Клавдія Максимовича до Східного Сибіру.
Після закінчення служби в 1849 р. прадід святителя, Клавдій Корнійович Максимович, повертається в Україну, на Слобожанщину і купує  село Знаменське Ізюмського повіту Харківської губернії  (сьогодні входить Донецької області). Тут він облаштовує житло і будує нову велику кам'яну церкву, вклавши в її будівництво зароблені у Сибіру кошти.  Церква була освячена на честь святого Іоанна Предтечі. На жаль, церква ця не збереглася.

Старший син К. К. Максимовича і дід святителя Іоанна по батьківській лінії – Іван Клавдійович Максимович народився 1845 р. в Іркутську, навчався в Санкт-Петербурзі, а в 1864г. приїхав  с. Знаменське до матері, де залишився займатися господарством. У січні 1870 р. він одружився на дочці сусіднього поміщика Ганні Олександрівні Мінченко. Роду Мінченків належали землі сусідніх сіл Нікольське і Адамівка, які потім перейшла у спадок батькові святителя – Борису Івановичу Максимовичу і його брату Сергію. Іван Клавдійович Максимович купив земельну ділянку в Харкові. Тут на розі Малої Сумської вулиці і Мироносицької площі поруч із Хрестовоздвиженською (Мироносицькою) церквою губернський секретар І. К. Максимович у 1875 р. отримав дозвіл на будівництво триповерхового будинку. Помер І.К.Максимович в 1892р. і поховали його біля Вознесенської церкви в селі Нікольське Ізюмського повіту, старостою якої був дворянин Ігнатій Іванович Мінченко – предок бабусі святителя.

Батько святителя Борис Іванович Максимович народився в 1871р.. Після закінчення навчання в Полтавському кадетському корпусі, отримавши в спадок від батьків село Адамівку, брав активну участь у громадському житті Ізюмського повіту: обирався гласним повітового земства, помічником предводителя, Ізюмським повітовим предводителем дворянства. Предводителем дворянства Борис Іванович був аж до революції 1917 р,
Предки святителя по материнській лінії також тісно пов'язані зі Слобожанщиною. У 1895 р. Б.І. Максимович одружився на Глафіри Михайлівні Стефанович-Севаст'янович  – дочці дійсного статського радника, губернського лікарського інспектора, лікаря 1-й Харківської чоловічої гімназії Михайла Михайловича Стефановича-Севаст'яновича.

В Ізюмському повіті Харківської губернії, поруч з Адамівкою та Нікольським розташовувалася Святогірська Успенська пустинь, де в дитинстві любив бувати Михайло. В той час Святогірська Успенська пустинь належала Харківській губернії (закрита і спустошена більшовиками  1922 року). Батьки майбутнього святителя постійно жертвували кошти на її утримання та розбудову. А в сусідньому селі Богородичному знаходилася церква ікони Божої Матері «Всіх скорботних Радість». Уже в Америці святитель Іоанн багато сил докладе до будівництва однойменного собору в Сан-Франциско.
1921 року родина Максимовичів покидає Україну назавжди.
Отже, потужне родове українське коріння. перші дитячі і юнацькі враження майбутнього святителя  пов’язані нерозривно з Україною, Слобожанщиною і вплинули на його формування як особистості, живили «родовою енергією» протягом всього подальшого життя. Як кажуть: «Нашого цвіту по всьому світу!»
 




Продовження виступу керівника дорослої недільної школи нашого храму Наталії Іванівни Ковтун.





Головою зборів виступив настоятель Іоано Богословського храму о.Віктор Маринчак.







Виступ проректора Харівського національного університету ім.В.Каразіна Анатолія Бабічева.







о.Дмитро Шаповалов про Слобожанського святого.



Блаженнійший владико! Високопреосвященні і преосвященні владики, всечесні отці, дорогі брати і сестри!

Приблизно о цій порі, посеред осені 1957 року, до храму у Версалі зайшов молодий чоловік. Ранок звичайного робочого дня – людей у церкві дуже мало. Літургія наближалася до завершення. Служив ієрейським чином владика Іоан Максимович. Владика вийшов із чашею для причастя вірних. Однак не поспішав повертатися – пильно дивився на незнайомця. Лиш коли той заперечно похитав головою, архієрей поніс святі дари у вівтар.
Візитер був дуже здивований. 23-річний англіканин саме переживав етап духовних пошуків і приглядався до православ'я. Він уже знав, що приступити до причастя в РПЦЗ не так просто – слід молитовно підготуватися, висповідатися, отримати благословення, вистояти всю службу... А щоб із чашею в руках чекали на інославного, якого бачили вперше в житті та який зазирнув до храму під кінець літургії – це нонсенс!
Юний гість сприйняв це за знак: досить відкладати, період вагань завершено – потрібно діяти. Входити до православної церкви і приступати до євхаристії. Дуже скоро він так і зробив. Звали цього чоловіка Тімоті Вер. Нам він тепер більше відомий, як православний богослов, ієрарх Константинопольського патріархату, митрополит Діоклійський Калліст.
У книзі «Внутрішнє царство», де владика Калліст змальовує цей епізод, нічого не сказано про посмішку владики Іоана. Її в ту мить могло й не бути. Можливо, владика посміхнувся пізніше. Коли юнак став православним, прийняв монашество чи архієрейські свячення. Якщо владика Іоан умів бачити трохи більше, ніж інші, він мав усі підстави посміхнутися.
Як і в багатьох інших миттєвостях свого життя. Наприклад, коли чутка про його аскетичну звичку ходити босоніж дійшла до церковного керівництва. І нагорі погодилися, що подібне в західній держави ХХ сторіччя єпископу не дуже личить. Владиці Іоану повідомили: слід носити туфлі. Він і почав їх носити… в руках!
Без посмішки важко було слухати чимало історій, котрі розповідав 20 років тому священник УАПЦ в діаспорі Олександр Козакевич. Це один із вихованців і колишніх іподияконів владики Іоана. Він, живий свідок святості, привозив ікону святого до Харкова та ділився своїми спогадами. Не впевнений у точності деталей, але суть одного з них така: архієрею, котрий намагався постійно суворо постити і їсти дуже рідко і дуже мало, принесли обід. Келійник поставив підніс на стіл, виходив із келії і побажав російською: «Приятного аппетита!» А коли вже зачиняв двері, почув тихеньку репліку владики: «Болван! Я всю жизнь только и делаю, что борюсь с этим аппетитом!»…
У нас сьогодні не канонізаційний процес – він уже відбувся в РПЦЗ і Московському патріархаті. Ми зібралися для розмови про те, чи варто вшановувати святителя Іоана Максимовича в сучасній Православній церкві України. Ці епізоди я навів для ілюстрації деяких резонів «за», котрі здаються мені вартими уваги.
І перший серед них такий: владика Іоан – «живий» святий. Тобто це приклад святості, близький нам у часі. Досі є свідки, котрі його знали і можуть поділитися особистими спогадами. Зокрема, розповісти такі, не дуже «канонічні», дещо анекдотичні, але промовисто людяні історії. З котрих ми бачимо незвичні риси святого – не напівказкового релігійного супергероя далекого минулого, особистість якого практично стерлася за часом, пізнішими міфами і, вибачте за такий образ, позолотою німбу. А нашого сучасника, приклад якого свідчить: справжня святість можлива і в сьогоденні, православний аскетичний максимум досяжний дотепер! І це неможливо заперечити: є свідчення, є фотографії, є навіть кадри кінохроніки з богослужінь владики Іоана. Не так багато православних святих ми маємо можливість побачити на відео.
Причина друга: владика Іоан – «глобальний» святий. Знову ж-таки, не так багато православних святих за життя встигли побувати одразу на трьох континентах. Пожити у Східній та Західній Європі, Азії, Північній Америці. Всеохопність відображена в самому титулі святого – «архієпископ Шанхайський і Сан-Франциський». Географічно виходить «єпархія», «кафедральні» міста якої розділяють майже 10 тисяч кілометрів!
Але в нашу добу, коли кордони стають усе прозорішими, а мобільність дедалі вищою, потрібен молитовний захист мандрівникам і на такі відстані. А Іоан Максимович може виявитися, скажімо, не просто «покровителем» перельотів над Тихим океаном і Атлантикою, а й своєрідним духовним містком між Україною і світом – духівником, якого з повним правом можуть назвати «своїм» православні і в США, і в Китаї, і у Франції, і в Росії, і, зрозуміло, в Україні – на батьківщині святого.
Третій резон – місток між безкомпромісно суворою аскезою давнього монашества і цілком сучасним екуменічним процесом. Відмова від ліжка і свідомого відпочинку сном, критичний мінімум їжі, щоденні багатогодинні богослужіння та інші подвиги – це владика Іоан Максимович. Водночас просування канонізації у православ’ї двох десятків західних святих, часів іще нерозділеної церкви, серед яких, наприклад, популярний у молоді через день святого Патріка святитель Патрикій, просвітитель Ірландії – це теж владика Іоан Максимович. І прийняття під свій омофор Православної церкви Франції з її реставрованим галліканським обрядом (літургією Королівства Франків до Карла Великого), захист її унікальності від численних зазіхань – це також владика Іоан Максимович.
Він явив цінний приклад одночасної вірності власній традиції та величезної поваги й відкритості до традицій інших. Цілісність його підходу – той досвід, що має потенціал допомогти і в подальшому пізнанні Сходом і Заходом спільної спадщини та в пошуках порозуміння та форм єднання християн різних традицій.
Четвертий пункт: Іоан Максимович – «соціальний» святий. Його регулярні відвідини лікарень, створення дитячих центрів і шкіл, опіка над біженцями – це не тільки зразок діяльного служіння ближнім. Це ще й приклад християнської відповіді суспільству, котре чекає від церкви саме такої жертовності, співпричетності болям і цьогосвітнім проблемам знедолених, чекає гідних прикладів і орієнтирів, які б не словами, а вчинками здобували духовний і громадський авторитет. Це – ще одна актуальна причина згадувати святителя Іоана, молитися до нього, як «покровителя» волонтерської діяльності та соціальної допомоги.
Нарешті, п’ятий резон – це все ж таки українське походження владики Іоана. Його шляхетський рід Максимовичів-Васильковських дав святителя Іоана, митрополита Тобольського, козацьку старшину, котра підтримала гетьмана Івана Мазепу, генерального писаря при гетьманові Пилипі Орлику у вигнанні, чимало священиків, ще й першого ректора Київського національного університету імені Тараса Шевченка – тоді Імператорського університету святого Володимира. Святий Іоан і сам встиг попрацювати в суді Української держави гетьмана Скоропадського – юнаком у Харкові після завершення університету.
Іоан Максимович любив свою батьківщину, захищав українців за кордоном. І хоч він жив у середовищах «білої» еміграції, серед сильних російських монархічних і подекуди шовіністичних ідей – я вважаю, що ми маємо вагомі підставі не віддавати його постать на відкуп російській пропаганді. Натомість є достатньо матеріалу для формування альтернативної візії життя святого Іоана Максимовича, саме як представника української духовної традиції.
І на завершення: Слобожанщина є порівняно молодим регіоном України. Сучасну історію наш край веде з XVII століття. В нас не так багато місцевих святих. А ми їх потребуємо. До того ж, офіційне церковне шанування святого Іоана на Харківщині почалося ще наприкінці 1990-х – і не з УПЦ Московського патріархату. А з українського православного середовища – місцевої єпархії УАПЦ. Згодом святого Іоана було внесено до місяцеслова всієї УАПЦ. Отже, традиція його шанування в Україні налічує понад два десятки років.
Невеличкий, але важливий для духовенства бонус: необхідні богослужбові матеріали є. Стихири, акафіст – перекладені українською мовою. Практична складова питання забезпечена: бери – і служи, все готово.
Тож, з огляду на наведені резони, я також долучаю свій скромний голос до прохання на адресу керівництва Православної церкви України щодо розгляду можливості внесення святителя Іоана, архієпископа Шанхайського і Сан-Франциського, Чудотворця, до офіційного синаксаря нашої церкви.






Допомогти храму
 ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.

Приватбанк
4149 4390 0091 7074
Маринчак В.А.

або

5169 3305 1630 1279
РГ ХРАМ СВЯТОГО ІОАНА БОГОСЛОВА