Мученики страстотерпці Борис і Гліб

06 серпня 2023
6 серпня Церква вшановує святих братів страстотерпців Бориса і Гліба (в хрещенні Романа і Давида) - одних з перших наших святих, канонізованих Київською Церквою, молодших синів святого Володимира Великого - хрестителя Русі-України.

За часів Київської Русі звичайна сім’я складалася, як мінімум, з 6-8 осіб. Як правило, сім’ї були дуже дружними і згуртованими. Але траплялося й так, що багатодітність приводила до серйозних конфліктів і запеклої боротьби за спадок. При цьому в хід йшли будь-які засоби — аж до фізичного усунення конкурентів. Жертвою таких міжусобиць ставали не тільки представники «зацікавлених сторін», а й ні в чому не винні люди. Схожа драма розігралася і в родині великого київського князя Володимира відразу після його смерті в 1015 році.

У Хрестителя Русі-України було 13 синів і 10 дочок від шести дружин. Володимир помер у зрілому віці, раптово, після хвороби, і, як це часто буває, пряма передача престолу не відбулася. Головна складність після смерті великого князя полягала в тому, що 11 його синів народилися в язичництві, і тільки двоє — Борис і Гліб — були дітьми від церковного шлюбу. Виникло дуже непросте питання. Правом на велике князювання володіє найстарший нащадок чоловічого роду. Але кого саме вважати старшим? Якщо мова йде про старшинство взагалі, то таким був Святополк — другий син князя і найстарший на той момент (перший син Вишеслав помер ще за життя батька). Якщо ж мова йде про старшинство серед законнонароджених синів, то спадкоємцем мав стати Борис, якому в 1015 році виповнилося 29 років.

Святополк і Борис були абсолютно різними людьми. Народившись в язичництві і мало чим відрізняючись від свого оточення, Святополк прийняв християнство вже в зрілому віці. Побожністю він не відрізнявся, і хрестився, швидше, з політичних мотивів, ніж з особистих переконань. Походження княжича вельми туманне — його мати до співжиття з Володимиром була черницею, але разом з тим мала дуже ефектну зовнішність. Вона сподобалася брату Володимира Ярополку, який вчинив цілком традиційно для того часу — зробив жінку своєю наложницею, незважаючи на обітниці цнотливості, дані нею при постригу. Та й кого, власне, цікавила думка нещасної жінки? Сподобалася князю? Хочеш жити? Тоді йди до нього в терем. Від цього зв’язку і народився Святополк. Але ще коли він був в утробі матері, Володимир у боротьбі за владу вбив Ярополка і зайняв Київський престол. Все майно брата, в тому числі — і красуня-наложниця, перейшло переможцю. Володимир прийняв жінку в своє оточення, зробив фавориткою, а ще ненароджене дитя проголосив власною дитиною.
 
Однак князь так і не зміг полюбити свого прийомного сина. Спочатку — за те, що він був нагадуванням про вбитого брата, потім — за те, що не виправдав його сподівань. Святополк ріс грубим воякою і не володів тими якостями, які повинен мати державний діяч. Інша річ — Борис і Гліб. Вони народилися ще до Хрещення Русі, але їх дитинство проходило вже в зовсім іншій атмосфері — Київ піднявся до рівня європейських міст, налагодилися зв’язки з Візантією і Болгарією, в столицю Русі приїжджали проповідники, вчені та місіонери. Молодші Володимировичі отримали гарну освіту, але найголовніше — вони виросли біля батька-християнина, якому вдалося прищепити в синах початки щирої віри і любов до євангельських ідеалів. Подорослішавши, Борис і Гліб стали вірними соратниками Володимира, виконували найбільш відповідальні доручення князя. При цьому святих братів відрізняла простота і доступність, вони не хизувалися своїм походженням, з усіма були привітні, і така поведінка дуже швидко дозволило їм здобути повагу народу і бояр. Є підстави вважати, що хреститель Русі всерйоз подумував над тим, щоб переїдати престол Борису. Але не встиг…



…Йшов 1015 рік. З півдня стали доходити звістки про те, що кочівники-печеніги готуються напасти на Київські землі. Отримавши повідомлення розвідки, Володимир спохмурнів. Ох, яке недоречне було це донесення! Зараз він лежав прикутий до ліжка, держава була на межі міжусобиці, а тут ще ці печеніги… Володимир, підкликав слугу.
- Радомире, збирайся, візьми ще кількох провідників і вирушай у Ростов. Подовгу ніде не зупиняйся, хіба що для зміни коней. Мені потрібен Борис. Терміново. Ще скажи нашому воїну Пінезі, нехай споряджає дружину. Схоже, нам знову доведеться потрудитися…

Борис прискакав швидко. Він уже знав, що батько не буде кликати його просто так. Не знімаючи зброї, княжич вибіг на ганок палацу, пробіг кілька кімнат і опинився в просторій палаті. Володимир лежав на одрі, його обличчя було блідим. Навколо знесилено князя метушилися кілька слуг, в кутку перед іконами монах читав Псалтир. Поява Бориса трохи оживила Володимира, в його очах на мить спалахнув знайомий всім вогник. Давши знак прислузі залишити палату, він підкликав сина до себе.
- Синку… Недобрий час ми зараз переживаємо. Мені доповіли, що степ знову прийшов у рух. Хотів би я особисто перевірити, але не можу — бачиш, я захворів. Збери дружину, по дорозі приклич ще кілька князів — можливо, вам дійсно доведеться зіткнутися зі степовиками. Їдь, розберися, потім повернешся сюди. Я хочу оголосити тебе спадкоємцем…
— Батьку, я все зроблю, як ти хочеш! Твоя воля — моя воля, ти ж знаєш. Тільки ось… Мене це сильно бентежить… Спадкоємець… Тобі краще видно, в чиї руки віддати престол наших предків. Але чи не стане це спокусою для моїх братів? Чи приймуть вони мене як старшого над собою?

— Чи приймуть! Ще ніхто не йшов проти волі Володимира Рюриковича! Ніхто! В цю мить Борису здалося, що перед ним — не хворий немічна людина, а велетенський богатир, який просто приліг відпочити перед боєм. Але це було лише мить. На ліжку знову лежав знесилений князь. Він тихо обійняв і поцілував сина.
— Їдь… Потім все обговоримо… І хай береже тебе Бог!

Тривога виявилася помилковою — ні вартові, ні перехоплені «язики» не підтвердили попередніх повідомлень. Степ був спокійним. Борис зніяковів, все це здалося йому дуже підозрілим, і він вирішив почекати день-другий на кордоні. Минув тиждень, але степ, як і раніше, мовчав, а патрулі не приносили ніяких звісток крім захоплених розповідей про впольованих зайців і перепілок. Борис дав команду збиратися в зворотний шлях. Раптом вдалині заклубочився стовп пилу. Він швидко наближався, і незабаром княжич розрізнив десять кіннотників. Золотистий хрест на малиновому прапорі говорив про те, що мчаться назустріч кіннота — руська. Борис насторожився. Коли між табором і несподіваними гостями було менше сотні кроків, від групи відділився вершник і поскакав прямо до княжого намету.

- Мій пане, — важко дихаючи, кіннотник почав, затинаючись, свою промову. — Твій батько, наш великий князь… Твій батько спочив і відійшов до предків своїх…
У Бориса земля попливла з-під ніг, і він повільно, немов у нестямі, сів у пожовклу траву. Княжич разом згадав веселе своє дитинство, молодого міцного батька, його усмішку і живий розкотистий голос. Згадав і перше Причастя, коли його, п’ятирічного малюка, Володимир сам ніс до Чаші. Згадав і перше катання на коні, коли було йому, маленькому, відразу і страшно, і радісно. Згадав і військові походи, під час яких князь навчав його — ще зовсім зеленого дружинника — правильному володінню зброєю. Коли він прийшов до тями, весь табір уже знав сумну новину. Хтось молився, хтось, за старим звичаєм, пив за упокій князя. І всі мовчали. Здавалося, все навколо наповнилося скорботною тишею.

- Мій пане! - перед Борисом знову виросла постать посланця зі столиці. - Київський престол зайняв твій брат Святополк. Люди вже присягнули йому. Він просив передати тобі ось це, — гонець простягнув княжичеві опечатаний сувій.

Це був лист від Святополка, який пропонував мир і співробітництво. Борис зрозумів, до чого хилить його брат — той відчував, що його становище дуже хитке, і поспішав заручитися підтримкою законного сина Володимира. Але була в його листі і прихована загроза. Борис знав, що новий київський князь дуже підступна людина, і зараз просто шукає союзників, щоб почати війну проти інших своїх братів. Найбільше Бориса гнітила думка, що якщо він стане допомагати Святополкові, то йому доведеться вбити і улюбленого брата Гліба — таким був закон того дикого часу. Найменше хотілося княжичеві брати участь в цій м’ясорубці. А ще він розумів, що і його самого Святополк спробує знищити при слушній нагоді…



- Будь нашим князем! Ти законний син Володимира! За тобою піде весь народ, веди нас до Києва! Візьми те, що належить тобі по праву! — кричали воїни, коли Борис йшов між рядами дружинників. Він і сам розумів, що такий шлях досить привабливий, і йому нічого не коштувало повалити Святополка з престолу. Але Борис прекрасно знав, чим закінчуються подібні повалення — кров’ю, бунтами, клятвопорушенням. Звичайно, потім можна буде все це замолити, покрити чорною чернечою ризою, задобрити Бога черговою кам’яною церквою. Ні, цього не хотів Борис! Він хотів одного — бути вірним Христу і залишатися далеко від політичної боротьби. Набравшись сил, княжич вийшов в коло перед воїнами і сказав:
— Брати! Я не буду боротися за престол! Моє місце — тут, на кордоні — захищати Вітчизну!

І Бориса кинули! З ним залишилася тільки жменька вірних слуг, які готові були піти за ним на смерть. Інші воїни пішли — приймати присягу новому правителю. Це були люди, які вміли лише воювати. Без різниці — з ким і в ім’я чого.
Минуло кілька днів. Загін продовжував нести варту. Вночі, обійшовши пости, Борис повернувся в намет і став читати молитви перед сном. Йому вже доповіли, що десь неподалік кружляє загін, надісланий Святополком для вбивства. Помолившись, він заснув, але проспав недовго. На вулиці вже сіріло. Княжич покликав похідного священика, і вони стали звершувати ранкове правило. Раптом за стінами намету почувся шепіт. Мить — і в намет із тріском увірвалися четверо озброєних катів. Бориса намагалися захистити слуги, але всі вони були тут же вбиті.
Чотири рази тіло Бориса прокололи списами наскрізь, але навіть після цього він був ще живий. Стікаючи кров’ю, святий вибіг із намету і побачив, як люди Святополка добивають воїнів, котрі залишилися. Мученик впав на коліна і з останніх сил промовив:
— Слава Тобі, Господи, що дав випити мені цю чашу до дна!
Потім звернувся до вбивць:
— Закінчуйте скоріше те, що вам доручено! І нехай буде мир братові моєму і вам!
Коли його посадили на віз, він був уже мертвий. Але щоб уникнути сумнівів, вбивці двічі прокололи серце Бориса. Після повернення до Києва його поховали потайки від усіх, справедливо вважаючи, що таке варварське злодіяння викличе обурення народу і підмочить репутацію князя. Так воно і сталося — чутка про вбивство поширилася дуже швидко і дійшла до інших синів Володимира. Дізнався про трагедію і Гліб.
 
…Молодшого зі святих мучеників вбили по дорозі в Київ. Йому було відправлено лист з проханням терміново прибути в столицю. Старший брат Ярослав довго відмовляв Гліба від цієї поїздки, але той не вірив, що у Святополка підніметься рука зробити друге вбивство. Зате сам Святополк думав інакше — він вважав, що Гліб буде мстити за брата, і хотів вирішити цю проблему раз і назавжди. Назустріч Глібу він послав найжорстокіших головорізів, які тільки були в його команді. Вони і вистежили Гліба в п’яти верстах від Смоленська, коли той плив вниз по Дніпру в своєму човні. Але княжу кров проливати вони не ризикнули: вбив княжича його власний кухар, якому посланці Святополка пообіцяли зберегти життя. Скоївши злочин, вбивці закопали тіло мученика на березі Дніпра, поклавши в простий дерев’яний ящик.



Крім Бориса і Гліба від рук Святополка загинув ще один брат — Святослав. Його з сімома синами зарубали, коли він ховався в Карпатах. Але братовбивці не судилося довго княжити в Києві — проти нього виступив брат Ярослав, який пізніше отримав прізвисько Мудрий. Брати кілька разів вибивали один одного з Києва, поки Святополк остаточно не зійшов з історичної арени. Літописи навіть не вказують точного місця його смерті.

Після свого утвердження на Київському престолі Ярослав розшукав останки святих братів і поклав їх в спеціально побудованому храмі. Але до наших днів він не зберігся, оскільки був зруйнований ордами Батия. Під час татаро-монгольського ярма пропали і самі останки святих мучеників. Тричі робилися спроби їх знайти, але всі вони виявилися безрезультатними.

Князі Борис і Гліб були канонізовані майже відразу після своєї кончини — в 1072 році. Літописи розповідають про чудеса зцілення, що відбувалися біля їх труни. Відомі також випадки, коли святі брати являлися перед вирішальними битвами і благословляли полководців. Але найбільше Церква шанує братів за те, що вони показали приклад мужності перед лицем страшного вибору — або померти самим, або стати вбивцями власного брата, нехай навіть і такого, яким був Святополк.
 
Так, святі брати увійшли у вічність, виконавши, мабуть, найважчу заповідь Христа: «…любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто вас проклинає, благотворіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас». Спеціально для подвигу Бориса і Гліба, у святому Хрещенні — Романа і Давида — наша Церква визначила новий чин святих — страстотерпців. Тобто — тих, які зазнали безвинних страждань, але пробачили своїх гонителів, і зустріли смерть із християнським смиренням.

 

Молитва до Господа за заступництвом Святих Мучеників Бориса і Гліба

Правдиві страстотерпці і істинні Євангелія Христового послухачі, доброчесний Романе з незлобивим Давидом, ви не спротивилися ворогові – братові, що вбивав ваші тіла, а душ не міг діткнутися.
Нехай, отже, плаче злий властолюбець, а ви, радіючи з ангельськими ликами, стоячи перед Святою Тройцею, моліться, щоб країна рідних ваших благовгодна була і щоб сини руські спаслися.
Засіяла днесь преславна пам’ять ваша, благородні страстотерпці Христові, Романе й Давиде, що скликуєте нас на прославу Христа, Бога нашого. Тому, прибігаючи до ковчега ваших мощів, приймаємо дар оздоровлення вашими молитвами, святії, бо ви є божественні лікарі


За матеріалами журналу “Фома”, переклад Галини Бут

Допомогти храму ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.
 
Приватбанк
 4149 6293 1322 1459
 
4149 4390 0091 7074

або

5169 3305 1630 1279
РГ ХРАМ СВЯТОГО ІОАНА БОГОСЛОВА