Два Завіти: роздуми над Святим Письмом

29 червня 2018
 
Православним християнам часто дорікають незнанням Святого Письма і байдужістю до нього. Часом ці докори справедливі.
Але варто завжди пам’ятати й про те, що Письмо — скарб, створений саме Церквою і для Церкви. «Що таке Біблія? Книга в ряду інших книг, доступна й зрозуміла будь-якому випадковому читачеві? Чи покликана кожна людина сама осягнути й витлумачити смисл Книги? Чи це справа спільноти — а окремих людей лише остільки, оскільки вони належать до цієї спільноти?» Ці (та інші) запитання ставить стаття протоієрея Георгія Флоровського «Звістка і свідчення», окремимі фрагменти якої пропонуємо в цьому матеріалі.
Яким би не було походження окремих документів, включених до Біблії, очевидно, що книга в цілому створена спільнотою — спочатку Ветхим Ізраїлем, потім Християнською Церквою. Книги Біблії відбиралися й об’єднувалися з цілком визначеною метою. Багато ж інших чудес учинив був Ісус у присутності учнів Своїх, що в книзі оцій не записані. Це ж написано, щоб ви увірували, що Ісус є Христос, Божий Син, і щоб, віруючи, життя мали в Ім’я Його (Ін. 20, 30–31). Ці слова якоюсь мірою стосуються й усієї Біблії. Декілька документів були відібрані, відредаговані, зібрані в одній книзі й дані віруючим як правдивий запис Божественної Звістки. Звістка Божественна; вона сходить від Бога; це слово Боже. Але приймає Слово й свідчить про Його істинність спільнота віруючих. Біблія як книга створена у спільноті й призначена перш за все для настановлення спільноти. Книга й Церква нероздільні. Біблія — те саме, що Завіт, а Завіт («договір», «угода») укладається з людьми. До Різдва Христового Слово Боже було довірене Народу Завіту, тепер Звістку про Царство зберігає Церква Втіленого Слова.
Однак не варто забувати про місіонерське завдання Нового Завіту. «Апостольська проповідь», утілена й увічнена в ньому, мала дві мети: настановити віруючих і навернути світ. Тому Новий Завіт — не лише книга спільноти, як старозавітне Письмо, тому що вона не прихована від зовнішніх. Разом із тим, вона — «власність» Церкви. Типовим є ставлення до Письма Тертуліана. Він відмовлявся сперечатися з єретиками про складні місця в Біблії. Письмо належить Церкві, тому посилання на нього з боку єретиків — незаконні. У них немає прав на чуже надбання. Невіруючий не має доступу до Письма — адже він його не прийняв. Для нього в Біблії немає Звістки.
Невипадково збірку творів, написаних різними людьми в різний час, поступово почали розглядати як одну книгу. І в усій біблійній історії прослідковується одна головна тема, одна Звістка. Тому що в Біблії є історія. Більше того, сама Біблія є історією, літописом Божих діянь над Його вибраним народом. Біблія зберігає перш за все Magnalia Dei — великі діяння Божі. Від Буття до Одкровення — єдина книга, що складається з багатьох розділів. І це книга історії. Між початком і кінцем лежить шлях. У нього є напрям, є кінцева мета. Кожна мить розміщена між початком і кінцем і має своє неповторне місце в історії. Жодну подію неможливо зрозуміти відірвано від цілого.
Бог промовляв багато разів і багатьма способами (Євр. 1, 1). Він відкривав Себе людям протягом віків не один раз, а знову й знову. Він вів Свій народ від істини до істини. Одкровення ніби піднімалося по сходинках, увесь час зростаючи. Але Бог один і Той самий, і Його Звістка врешті одна й та ж. Саме Звістка надає різним писанням, попри їхню різноманітність, справжньої єдності. Різні версії одних і тих же подій увійшли до Книги недоторканими. Незважаючи на проблему «євангельських протиріч» (яку намагався вирішити блаженний Августин), Церква протистояла усім спробам перетворити чотири Євангелія в одне синтетичне Чотириєвангеліє. Всі чотири Євангелія досить повно і, можливо, більш видимо, ніж будь-яка компіляція, передають єдину Звістку.
 
Біблія — книга про Бога. Бог являється й відкриває Себе. Бог входить у людське життя. І Біблія — не просто людський літопис явлень і діянь Божих. Вона сама — Богоявлення. Вона є Звісткою Бога. Самі Його діяння є Звісткою. Тому в пошуках Бога не варто відходити від часу та історії. Адже Бог зустрічається з людиною в історії, серед людей, у повсякденні. Бог творить історію і безперешкодно входить у неї. Біблія глибоко історична: це розповідь не стільки про передвічні таємниці, скільки про Божі діяння, а таємниці тут розкриваються лише через історію. Ніхто й ніколи не бачив Бога, Єдинородний Син, Що в лоні Отця, Той Сам виявив був. (Ін. 1, 18). Він виявив Бога, увійшовши в історію у Своєму Святому Втілені. Так що не варто забувати про історичну рамку Одкровення. Не варто відокремлювати істину від обрамлення, в якому Вона з’явилася — така операція невиправно спотворить її риси. Бо Істина — не ідея, а особистість, Сам Втілений Господь.
У Біблії нас вражає близькість стосунків Бога з людиною і людини з Богом. Це стосунки Завіту, вибору й усиновлення. Близькість Бога й людини сягає вершини в Утіленні. Бог послав Свого Сина, Який родився від Жони, та став під Законом (Гал. 4, 4). Бог відкривається людині, являється їй, говорить і спілкується з нею і при цьому показує людям таємний сенс їх існування й кінцеву мету життя. Ми бачимо, як Бог схиляється до людини й відкривається їй, і бачимо, як людина зустрічає Бога — не просто слухає Його голос, а й відповідає. Ми чуємо в Біблії не лише голос Бога, а й голос людини у відповідь — у словах молитви, подяки, хвали, трепету й любові, суму й каяття, захвату, надії та відчаю. Завіт укладають двоє — Бог і людина, і обоє вони учасники в таємниці істинної Боголюдської зустрічі, про яку розповідає історія Завіту. У таємницю слова Божого входить і відгук людини. Це не монолог Бога — радше, діалог, де говорять і Бог, і людина. Молитви й поклики благочестивого псалмопівця — теж «Слово Боже». Бог хоче, чекає, вимагає від людини відповіді й відгуку. Для цього Він відкривається людині й говорить із нею. Він чекає, щоб людина навернулась до Нього. Він укладає Завіт із синами людськими.
Одкровення — це не лише слова Бога, але перш за все Божі діяння. З іншого боку, Книга Одкровення є також книгою про долі людські. Це історія спасіння: вона показує людину то в послуху, то в упертій непокірності; то в падінні, то в каятті. Всі людські долі, як у фокусі, зібрані в долі Ветхого й Нового Ізраїлю, вибраного народу Божого, народу, що належить тільки Богові. Це обрання є надзвичайно важливим. Один народ вибраний, відділений від усіх інших і зроблений таким собі священним оазисом поміж загального нечестя. Лише з одним народом на землі Бог уклав Завіт, лише одному народу Бог подарував Свій священний закон. Лише тут було створено істинне (хоча й прообразне) священство. Лише тут з’явилися істинні пророки, що говорили Духом Святим. Тут було сховано священний центр світу, оазис, вирощений Божим милосердям серед запропащеної, грішної, втраченої й невикупленої землі. Усе це — не просто слова, це істинна серцевина біблійної Звістки. І все це — від Бога, тут немає ніяких людських заслуг і досягнень. І все це — для людини, «для нас людей і ради нашого спасіння». Всі милості, даровані Ветхому Ізраїлю, спрямовані до кінцевої мети загального спасіння. Відкуплення охоплює всіх, але досягається лише відбором, відділенням і відокремленням. Серед падіння й загибелі людства Бог спорудив священний оазис.
Церква — такий же оазис, відокремлений, але не забраний зі світу. Бо Церква — не лише притулок і захисток, а й фортеця і твердиня Господня
Біблія має кульмінацію, поворотну, «хресну» точку на часовій шкалі. Це початок нової історії; але він не розриває історію на частини — навпаки, надає їй завершеності та єдності. Межа між Завітами утверджує єдність біблійного Одкровення. Два Завіти не можна змішувати, їх необхідно точно розрізняти. Але вони нерозривно пов’язані — перш за все особистістю Христа. Ісус Христос належить обом Завітам. Він виконує древні обітниці, але самим виконанням «Закону та пророків» починає нову еру й стає Виконавцем обох Завітів, тобто цілого. Він — серце Біблії, бо Він є початок і кінець. Але таємнича єдність початку, середини й кінця не руйнує реальності часу, — навпаки, надає історичному процесу істинної реальності та глибокого значення. Немає більше низки «випадків» — історію наповнюють події та досягнення; нове, що його ніколи раніше не було, приходить у світ. Ось нове все творю (Одкр. 21, 5). Врешті-решт увесь Старий Завіт не що інше як книга родоводу Ісуса Христа, Сина Давидового, Сина Авраамового (Мф. 1, 1). Це епоха обіцянок і надій, час завітів і пророцтв. Не лише пророки передбачали майбутнє. Події — це теж пророцтва. Уся ця книга — пророча, прообразна, вся вона символами говорить про майбутнє виконання. Але час очікувань минув. Обіцянка виконана. Господь зійшов на землю. Зійшов, щоб вічно перебувати серед Свого народу. Закінчена історія плоті та крові. Починається історія Духа: благодать та правда з’явилися через Ісуса Христа (Ін. 1, 17).
Новий Завіт історичний не менше за Старий: євангельська історія Втіленого Слова, початок церковної історії, нарешті, апокаліптичні пророцтва. Євангеліє — це історія. В основі всієї християнської віри та надії лежать події історичні. Основа Нового Завіту — не лише промови, повчання та заповіді, а й події, факти, діяння. Звичайно, Втілення, Воскресіння, Вознесіння — історичні факти не зовсім у тому ж значенні й не того ж рівня, що й події нашого повсякденного життя. Очевидно, що в них можна переконатися лише завдяки вірі. Але це не викидає їх із історії. Віра лише відкриває новий вимір, приймає історичну подію в її повній глибині, повній і неспростовній реальності.
Євангелісти й апостоли не були хроністами. Їхнім завданням не було описувати життя Ісуса день за днем, рік за роком. Вони говорили про Його життя і справи лише щоб зберегти для нас Його лик: історичний, але в той же час і Божественний образ. Це не портрет — скоріше, ікона; але «історична» ікона, образ Утіленого Господа. Віра не створює нових цінностей; вона відкриває одну — непорушну. Сама віра є різновидом бачення — доказом небаченого (Євр. 11, 1). Невидиме не менш, навіть більш реальне, ніж видиме. Не може сказати ніхто: Ісус — то Господь, як тільки Духом Святим. (1 Кор. 12, 3). Це означає, що тільки через духовний досвід можна зрозуміти Євангеліє в усій його повноті та глибині.
Церква — хранителька Одкровення. А отже, вона найперша й головна його тлумачниця. Біблія зберігає й оберігає Одкровення; оберігає, але не пояснює. Людські слова — не більше ніж знаки. Оживляє їх свідчення Духа. Зараз ми маємо на увазі не окремих людей, що зненацька були осяяні Святим Духом, але перш за все невичерпну допомогу Духа, даровану Церкві, яка є стовпом і підвалиною правди (1 Тим. 3, 15). Письмо потребує тлумачення. Суть Його — не в словах, а у Звістці. А Церква — призначений Богом вічний свідок істинності й значення звістки, бо вона сама належить до Одкровення, як Тіло Воскреслого Господа. Проповідь Євангелія, проголошення Слова Божого — це, без сумніву, сама суть Церкви. Церква стоїть свідченням. Але це свідчення — не лише вказівка на минуле, не лише спогад, але й відкриття — знову і знову — Звістки, колись дарованої святим і з тих пір береженої вірою. Більше того, в житті Церкви Звістка вічно оновлюється. Сам Христос як Визволитель і Глава Свого Тіла, вічно живе в Церкві й продовжує справу визволення. Спасіння в Церкві не лише звіщається і проголошується, але й відбувається знову і знову. Священна історія продовжується. Бог знову звершує великі діла. Вони не обмежені минулим; вони продовжуються в Церкві і — через Церкву — у світі. Сама Церква є невід’ємною частиною новозавітної Звістки...
Церква — Новий Ізраїль і єдина спадкоємиця усіх ветхих обітниць. Старий Завіт слід читати й тлумачити як книгу Церкви. Істина переважила Закон (у цьому полягало його виконання) та відмінила його. Тепер Старий Завіт можна використовувати лише в його стосунку до Церкви. До Втілення Церква була обмежена одним народом. Тепер немає більше національних відмінностей: немає ні іудея, ні елліна — всі єдині в Єдиному Христі. Іншими словами, ми не маємо права виривати якісь моменти Старого Завіту із книги Церкви й оголошувати їх даними в Письмі зразками для нашого сучасного життя. Ветхий Ізраїль був прообразною Церковою, але зовсім не ідеальним народом. Безперечно, із Біблії ми можемо почерпнути чимало відомостей про соціальне законодавство — це входить у Звістку Майбутнього Царства. Ми можемо немало дізнатися про політичну, соціальну та економічну організацію євреїв протягом століть. Усе це може дуже допомогти нам у соціологічних дискусіях. Але навряд чи припустимо вишукувати в Біблії (себто у Старому Завіті) якийсь вічний, ідеальний зразок політичного або економічного устрою, що підходить для сучасності — або для будь-якого іншого часу й місця. У Біблії багато історичних відомостей. Але це уроки історії, а не богослів’я. Біблійний фундаменталізм у соціології не кращий, ніж у будь-якій іншій сфері. Біблія не авторитет у суспільних науках, як і не авторитет в астрономії. Єдиний соціологічний урок, який можна взяти з Біблії, — факт існування Церкви, Тіла Христового.
Можливо, уроки старозавітної історії нічим принципово не відрізняються від інших уроків минулого. У Старому Завіті необхідно розрізняти вічне й тимчасове. І передусім ми повинні подолати його національну обмеженість. Інакше ми можемо не помітити нового в Новому Завіті. У самому Новому Завіті дана чітка відмінність між історією і пророцтвом. Істинна тема Біблії — не народи й суспільства, не небо і земля, а Христос і Його Церква. Старий Завіт був прообразом не якогось випадкового народу, а Нового Завіту — Вселенської Церкви. Національна огорожа прообразної Церкви зруйнована «спасінням усіх». Після Христа можливий лише один народ — християни. Жоден народ не може, посилаючись на Письмо, висувати якісь претензії та вимагати привілеїв. Національні відмінності належать природі й не мають стосунку до благодаті.
Біблія закінчена. Але священна історія продовжується. Біблійний канон включає пророчу книгу Одкровення. Попереду — майбутнє Царство, останнє виконання обітниць, тому й у Новому Завіті є пророцтва. Усе життя Церкви в якомусь значенні пророцтво. Але після Різдва Христового саме поняття майбутнього змінилося. У Церкві Христовій грань між теперішнім і майбутнім отримала нове значення. Тому що тепер Христос не лише в майбутньому, але й у минулому, і в теперішньому. Це надзвичайно важливо для правильного розуміння Біблії. Але тут нас підстерігають дві небезпеки. По-перше, між Старим і Новим Завітами немає повної аналогії, у глибині своїй вони відмінні й відносяться один до одного як «образ» і «істина». Отці Церкви вчили, що Слово Боже відкривалося людям поступово протягом усього Старого Завіту. Однак ветхі Богоявлення не можна ставити поряд із Утіленням Слова й надавати їм такого ж значення, інакше Викуплення перетвориться на бліду алегорію. «Прообраз» — це не більше ніж тінь, зображення, а в Новому Завіті ми зустрічаємося з реальною подією. Новий Завіт — не лише «образ» Майбутнього Царства, Він Сам є Царство, що прийшло у світ. По-друге, передчасно говорити про «виконані пророцтва», оскільки «останнє» (останні часи) ще не настало й священна історія не закінчена. Краще сказати, що пророцтва почали збуватися. Це більш по-біблійному — адже поворотна точка Одкровення уже в минулому. «Останнє», або «нове», уже ввійшло в історію, але фінал іще не настав. Царство почалося, але не виповнилося.
Сам точний канон Письма символізує повноту. До Біблії нічого не можна додати, бо Слово Боже стало плоттю. Наша остання інстанція — не Книга, а Жива Людина. Але Біблія зберігає свій авторитет не лише як літопис, але також як пророча книга, повна таємниць, що вказують на майбутнє, на кінець історії.
Священна історія Викуплення продовжується. Тепер це історія Церкви, яка є Тілом Христовим. Дух Утішитель пробуває в Церкві. Закінченої системи догматів у християнстві немає й бути не може, бо Церква вічно в дорозі. І Біблія зберігається в Церкві як історична книга, покликана нагадувати віруючим про динамічну природу «багаторазовості й багатоспосібності» Божественного Одкровення.
За матеріалами журналу "Отрок".