Шукайте ж спершу Царства Божого

Проповідь в неділю 3-тю після П'ятидесятниці митрополита Антонія Сурозького: Опіки Божої достойний тільки той, хто старається бути своїми душевними почуттями і схильностями, своїм життям і ділами достойним сином чи дочкою Отця Небесного, хто приймає дари Божі з вдячністю і використовує їх для слави Божої і для спасіння своєї душі, хто, нарешті, проводить життя працелюбне, благоговійне і богобоязливе. «Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все потрібне додасться вам» (Мф. 6. 33). В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!

«Погляньте, – говорить Господь, – на птахів небесних: вони не сіють, не жнуть, не збирають в житниці; і Отець Ваш Небесний годує їх. Чи ви ж не багато кращі за них? Подивіться на лілеї польові, як вони ростуть: не трудяться і не прядуть; кажу ж вам: що й Соломон у всій славі своїй не одягався так, як кожна з них; коли ж траву польову, що сьогодні є, а завтра буде вкинута в піч, Бог так одягає, то чи не багато краще вас, маловіри?… Та і хто з вас, піклуючись, може додати собі зросту хоч на один лікоть?” (Мф. 6, 26-30). Хто з найбільш турботливих людей може знати наперед, яким буде завтрашній день, або хто зможе обіцяти собі продовження життя і здоров’я хоч би на одну годину? Хто з турботливих може відгородити своє життя від біди і скорботи, від зла і напасті? Хто з самих вправних і знаючих, кидаючи насіння в землю, може надіятись, що посіяне принесе йому багатий урожай? Хто з самих працелюбних може бути впевненим, що нажиті ним блага послужать йому «на багато років» (Лк. 12,19)?

Все це у волі Божій, все залежить від Його благовоління. Відніміть благословення Боже від землі – і вона закам’яніє під нашими ногами, і на ній сама собою не проросте ні одна жива билинка. Відніміть благословення Боже і від людини, від її життя і сил, від її діл і трудів – і ніяка умілість не продовжить її життя ні на одну мить, і в результаті усіх людських зусиль вийде тільки “марнота” й “ловля вітру”, і “ніякої з того користі під сонцем” (Екл. 2,11).

Тому-то і вчить нас свята наша віра, щоб ми надіялись не на свій розум і сили, але на всеобіймаючу премудрість і всемогутню силу Божу; надіялись не на земні скарби, “де міль та іржа точить і де злодії підкопують і крадуть” (Мф. 6,19), але на немеркнучий скарб доброти і милосердя Божого; надіялись “не на князів, на синів людських, в яких нема спасіння” (Пс. 145,3), але “щоб служити Богові Живому і Істинному” (1 Фес. 1,3); щоб ми всього очікували не від своїх трудів, турбот і піклування, але від доброти і милосердя Отця Небесного, Який знає всі наші потреби і подає нам усе потрібне раніше нашого прохання.

Яке б не було важке становище, в якому ми опинилися, якими би сумними обставинами ми не були оточені, ніколи не будемо забувати, що є всевидюче око, яке і бачить, і лічить всі наші сльози; є всевідаюче вухо, яке чує наші зітхання; є всемогутня Премудрість, яка може звільнити нас від усіх можливих неприємностей; є щонайвища Любов, яка любить нас більше, ніж матір дитя своє; є щедра рука, яка готова подати нам все потрібне у свій час.

Опіки Божої достойний тільки той, хто старається бути своїми душевними почуттями і схильностями, своїм життям і ділами достойним сином чи дочкою Отця Небесного, хто приймає дари Божі з вдячністю і використовує їх для слави Божої і для спасіння своєї душі, хто, нарешті, проводить життя працелюбне, благоговійне і богобоязливе. «Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все потрібне додасться вам» (Мф. 6. 33).

При читанні слів Спасителя про те, що можна було б жити так просто, так безтурботно, якщо душею не турбуватися про їжу і пиття, а тілом про те, в що зодягтися, два різних почуття борються в нас.

З одного боку здається, так, як було б це просто і чому б так не жити? Чому не скинути з себе відповідальність? Чому не скинути з себе заклопотаність, яка нас постійно мучить? А з іншого боку інше почуття. Та це ж неможливо. І ось перед нами постає питання: невже сказане Христом є неможливим? Хіба те, що Він нам заповідає, не є шляхом життя? Як вирішити цю роздвоєність нашої душі?

Мені здається, звернувши увагу на ті суворі умови, які перед нами ставить ця свобода. Якщо ми хочемо так жити, як Христос нам каже: дбати про Царство Боже та про правду його в надії, що все інше додасться, то нам треба абсолютно змінити все своє ставлення до життя і перестати жити так, як ми живемо.

Правда Царства Божого полягає в тому, щоб любити Бога всім серцем своїм, всією думкою, всіма силами, і ближнього свого, як самого себе. Ця правда вимагає від нас, щоб в нашому житті не залишалося нічого, що не можна було б назвати любов’ю до Бога і любов’ю до ближнього. Це означає, що вся наша думка, всі наші сили, всі серце повинні бути віддані не нам самим, а іншому: Бога і ближнього. Це означає, що все, що в мене є, все, чим я себе втішаю і радую, належить Богу і моєму ближньому. Це означає, що все, чим я користуюся понад необхідності, я забираю у Бога і у мого ближнього.

Якщо так думати про те, як ми живемо, хто встоїть перед судом Божого Царства, Царства жертовної, хресної, радісної, спасительної любові? Все, що у мене є, належить не мені. Все, чим я користуюся понад потреби, я в когось відібрав і вкрав. Все, що я віддаю вільною волею, любов’ю своєю, я вилучаю, відриваю від чуда Божого Царства любові.

Якщо так налаштуватися, то легко було б жити вірою в Бога і милосердям ближнього. Тому що це означало б жити в духовній убогості і в тілесній нам ще навіть незбагненною безкорисністю.

Ось що стоїть за легкими словами Христа: забудьте все, про вас подбає Отець. За цим стоїть: піклуйтеся тільки про те, що є Божою турботою, хрещеною турботою живого нашого Бога, розп’ятого на Голгофі, і тоді ви ввійдете в те Царство, де нічого вам не потрібно і де все вам дасть Господь.

Амінь!