Міжнародний день сім’ї

15 травня 2023
15 травня, відзначається Міжнародний день сім"ї. Пропонуємо вам роздуми та відповіді на питання, що стосуються християнської родини та проблем, які в ній виникають, митрополита Антонія Сурозького.



Як повинна будуватися християнська родина?

Апостол Павло говорить, що родина - це мала Церква, тобто що в родині присутні всі або основні характерні риси церковної любові (Еф 5:22-33). Такої єдності, такої любові, яка буває в родині, при всіх труднощах, при нашій гріховності, звичайно, ніде не знайти. І розширення цієї таємниці єдності з родини - далі повинне бути за образом родини, а не за яким-небудь теоретичним образом; тобто суспільства людей, які між собою зговорилися б про єдність, не можуть досягти тієї повноти єдності, яка буває в родині. Ні родина, ні це суспільство не досягають повноти, про яку ми мріємо, це саме собою розуміється. Між родиною й Церквою апостол Павло проводить деяку паралель не тільки в словах про те, що родина є мала Церква, але й у п'ятому розділі Послання до Ефесян, що читається на вінчанні, де він говорить, що чоловік повинен зайняти місце Христа стосовно Церкви, дружина - місце Церкви стосовно Христа (Еф 5:20-33). І молоді люди, молоді чоловіки дуже часто як би випускають із уваги, що - так, є це співвідношення деякої залежності дружини стосовно чоловіка, але що передумова до цьому та, що чоловік покликаний зайняти стосовно дружини те положення жертовної, любові, яка цілковито себе віддає, яке зайняв Христос. Ця посилка, розширена на Церкву, нам дає ще одну аналогію й разом із цим, звичайно, деяку різницю, тому що те, як відбуваються ці стосунки чоловіка й дружин, відбуваються за образом Церкви, а разом із цим здійснення цієї любові в Церкві здійснюється за образом родини.

Переважна більшість церковної літератури стосується окремої особистості, більше того, в основному монахів. Що ви скажете про християнську родину?

Можливо, що сказане буде звучати по язичеські, але я думаю, що в першу чергу християнська родина повинна бути щасливої. Це не виходить, що треба потурати один одному у всьому. Але якщо християнська родина являє собою картину нещасливого сполучення двох, трьох, чотирьох людей, то всякий невіруючий або напіввіруючий, дивлячись на неї, скаже розчаровано: ну, якщо це - усе, що Бог може зробити, то мені Він не потрібний! Або ще гірше: якщо вторгнення Бога у відносини двох людей приносить такі плоди, те краще без Нього:І мені здається (я говорю не про всяке щастя, не про гармонію в злі, а про серйозне відношення), що в центрі родини повинна бути любов, повинна бути радість, а не постійна мука в ім'я якогось ідеалу, часто вигаданого. Християнська родина могла б бути найбільш переконливим доводом на користь того, що, якщо Бог входить у якусь обстановку, приходить до якоїсь групи людей, Він вносить щось, чого ніде немає, і що це можна назвати щастям, а не розбитістю. Я тому говорю про щастя як про першу й дуже важливу умову. Щастя, звичайно, повинне бути морально витримане, тобто повинна бути справді християнська любов між чоловіком і дружиною, і коли я говорю "християнська", я не говорю - щось екзотичне й дивне, а просто те відношення, у якому людина почитає, любить іншого, зважає на нього, поважає, що він або вона (це стосується до тому й іншого) з радістю пожертвує чимсь бажаним заради іншого, що діти теж виховуються в правді, у любові, що їм намагаються вселити, що добро приносить радість, а не тільки натугу. Мені здається, що щаслива родина - переконливий доказ того, що, прийди Бог у людську обстановку, вона може розцвісти так, як ніяка інша не може.

Можна часом - але тоді це повинне бути зроблене всіма спільно - пожертвувати дуже багато чим, що становить звичайне мирське щастя, заради чогось більш піднесеного. Пам'ятаєте, Іоанн Кронштадтський сказав своїй дружині, що вони будуть служити Богові, а щастя встигнеться - нехай інші будуть щасливі. Якщо це взаємно, якщо обоє або вся родина готові віддати деякі свої радості для інших, це справа інша. Але проти чого я протестую, це проти ідеї, що один має право загубити чужу радість, відняти радість в інших, щоб кудись віднести її на сторону, піти утішати когось на іншому кінці міста, тоді як власна родина залишається без радості, без розради.

У наш час розлучення стало повсякденним фактом, люди ставляться до цього питання дуже легко. Церква дивиться інакше...

Розлучення - одна із найбільших трагедій, яка може трапитися з людиною. Воно являє собою кінець не тільки тієї любові, що обумовила шлюб, але кінець надії на ціле життя, повну радості й глибини. І от щодо цього розлучення треба розглядати дуже, дуже уважно. Чому люди розходяться? Як може трапитися, що дві людини, які один одного полюбили, раптом виявляють, що любові між ними немає й що їм залишається тільки розійтися? Перша причина, мені здається, у тому, що дуже багато шлюбів відбуваються між людьми не повністю зрілими, людьми, які уявляють, що та радість, що між ними існує, коли вони зустрічаються, коли вони спілкуються, коли вони разом щось роблять, буде тривати без кінця й що її не треба не захищати, не обробляти. Друга причина в тому, що часом любов, яка спочатку здавалася справжньою, виявляється більше поверхневої, ніж ми очікували, і обставини життя бувають настільки важкі, що ці несподівані обставини трощать ту єдність, яка могла би устояти при дуже великій, дуже міцній любові.

Християнські Церкви Заходу здебільшого розлучення не приймають. У православ'ї розлучення прийнятне. Чому? Яким образом це можливо? Західні Церкви посилаються на слова Спасителя про те, що розвідний лист Мойсей дозволив давати по жорстокосердості людей (Мф 19:8), але споконвічно так не було. І я скажу: чомусь християни на Заході думають, що таке висловлювання стосується тільки до часів Христа, а тепер ми вільні від цієї серцевої твердості й тому для нас розлучення не може бути. Насправді ми знаємо, як нечутливо, як вузько, як холодно буває людське серце, і як легко, коли людина думає, що вона іншого любить, раптом їй охолонути через те, що кохана людина чим-небудь виявилася (як їй здається) невартою цієї любові або ранила її в область, що для неї вже занадто хвороблива і дорога. Ось тому ми, зважаючи на те, що людське серце буває тверде, нестійке, вважаємо розлучення можливим, хоча це найбільша трагедія життя. Більше того: ми це приймаємо на себе, тому що відповідальні за розлучення не тільки чоловік і дружина - відповідальна за розлучення вся Церква. Адже ми вінчаємо, не перебираючи, будь-яку людину, що прийде й може довести, що вона хрещена. Хіба це підстава? Хіба мова йде про те, щоб дві людини з'єдналися "по праву"? Ні, християнський шлюб повинен бути іконою взаємного відношення Христа із Церквою, тобто досконалою віддачею одного іншому, готовністю всім життям і всією смертю любити людину, забути себе до кінця заради коханої людини, і це рідко зустрічається. Насправді більша частина тих, хто приходить вінчатися, шукають радості взаємної зустрічі, але й не думають про хрестоносіння. Тому, коли вони стикаються із труднощами у взаєминах, виявляється, що вони не готові до цих труднощів спільного життя, - і вони розходяться. Поки ми будемо вінчати формальних "християн", людей незрілих, у нас будуть тривати розлучення.

Скажете: треба було б тоді припинити вінчання? Ні, але треба виховувати людей, причому виховувати їх не словом, не проповіддю, а прикладом. Як може парубок, молода дівчина знати, навчитися, що по-справжньому їх може з'єднати хресна радісна любов, якщо в християнському суспільстві цього не буває? І тому я вважаю, що відповідальність за розлучення лежить на всій Церкві, на всьому християнському суспільстві. І цим пояснюється те, що Церква допускає розлучення, тому що винувата вона в особі своїх служителів і своїх членів: батьків, священиків, суспільства, яке оточує. Але трагедією розлучення залишається - може бути, найбільшою, - тому що це момент, коли двоє, що були хоча б зачаточно єдиними, раптом перестають бути єдині й робляться один одному чужими.

Ми не приймаємо розлучення для священика, тому що священик покликаний бути прикладом, зразком для своєї пастви, але ми з милосердям, з любов'ю й із глибоким болем допускаємо розлучення серед мирян. Але це не норма, це не одна з можливостей, що стоїть перед людьми, коли вони вирішують вінчатися, - це катастрофа. Тому Церква в стародавності після розлучення протягом довгого часу, часом до семи років, не допускала до шлюбу тих, хто розлучився, вважаючи їх незрілими для того, щоб вступити в новий шлюб. Вони повинні були пройти цілу школу духовного виховання - не утворення, а саме виховання, вирощування, щоб можна було ввійти в шлюб зовсім по-іншому, зрілими людьми.

Як здійснити своє християнське життя віруючому, самотньому в атеїстичному середовищі, у своїй власній родині?

У мене немає особистого досвіду, як живуть в атеїстичній родині, але я такі родини знаю. І хоча я можу судити тільки ззовні, я скажу наступне. Нас Бог послав у світ для того, щоб у цьому світі ми були світлом, були тією сіллю (Мф 5:13-14), що запобігає гниттю, щоб ми були голосом істини й правди, щоб ми були для людей явищем такого виміру, якого вони не знають, і такого роду людиною, якої поза Богом не існує. Тому жити в атеїстичній родині - так само складно або просто, як жити в атеїстичному світі. Весь наш світ, загалом, безбожний. Завдання наше в тому, щоб у такій родині жити всією правдою, всією чистотою душі, жити всією істиною, які в нас є, але не вживаючи ту істину, ту правду, ту красу, ту шляхетність, якої ми навчилися від Бога, для того, щоб принижувати, ображати, дратувати навколишніх. Все це треба вживати так, жити цим так, щоб, дивлячись на нас, люди ставили перед собою питання: що ж у цієї людини є, чого в мене не вистачає? Яке в ній сяйво, яка в ній тиша, яка в ній глибина! Як вона може мене любити, коли я постійно ображаю її? Як вона може в мене вірити, тоді як я в себе не можу вірити? Як вона може мене захищати від усього зла, що - як я сам розумію - у мені діє й мене вабить, не принижуючи, не ображаючи, не докоряючи мені, а тільки стаючи між мною й злом і страждаючи від цього? Якщо так думати, то я скажу: з такої родини піти не можна, тому що наша роль - бути світлом, а не піти туди, де світло й без нас.

Але є й практичні труднощі. Як, живучи в атеїстичній родині, людині, що вірує, ходити в церкву, як поститися, як дотримувати всіх правил релігійного життя, яких вона хоче дотримуватись?

Перше правило релігійного життя - так полюбити свого ближнього, щоб бути готовим для нього віддати своє життя (Ін 15:13). А віддати життя зовсім не значить умерти, це значить день у день, з години в годину зневажати собою, відстороняти свою заклопотаність про себе, для того щоб думати про іншого. У цьому - все Євангеліє. Спаситель нам говорить, що все Євангеліє, весь Закон і пророків можна виразити так: возлюби Бога всім серцем, всім розумом, всією думкою своєю і ближнього свого, як самого себе (Мк 12:29-31). І ось це - усе.

Тепер: молитися ніхто не може нам заважати, тому що молитва - це внутрішній стан, це наше спілкування з Богом. Можна без єдиного руху уст, без єдиного руху тіла, без єдиного слова, без єдиного звуку постійно стояти Богові в молитві. Можна не ходити в церкву або ходити рідко, але ходити від всієї душі. І можна (як це буває з тисячами, часом мільйонами людей, як це було із мною протягом війни, коли ніякої церкви не було поблизу) у момент, коли ти знаєш, що йде богослужіння, душею прилучитися до того, що там відбувається, перенестися в одну мить туди, піти в Бога й цим бути в церкві. Тому що в церкві не той, котрий там стоїть, <відстоює> службу, а той, котрий так занурений у Бога, що він прилучається до вічності. Цього ніхто ні в кого не може відняти, і якщо людина на це йде, то це неминуче якимсь теплом або світлом досягає й до тих, які не вірять ні в що. Вони будуть із подивом почувати, що щось трапилося, щось досягло їх.

Предстоятель ПЦУ митрополит Епіфаній в цей день звернувся до українців.

Молімося за багатостраждальні українські сім’ї, молімося за їхнє якнайшвидше возз’єднання, за їхнє збереження, за полегшення для рідних болю втрат і вимушених страждань. Допоможи, Боже, здолати зло на нашій землі, щоби український народ зміг вільно, мирно, дружно і спокійно жити у своїй незалежній, демократичній, європейській, соборній країні!
Сучасна імперія зла – росія – прагне забрати у нас все, війна торкнулася безпосередньо кожної української родини: сім’ї розділені, розкидані по світу, частина є вимушеними біженцями, частина – переселенцями, дехто втратив майно, багато родин – своїх рідних. Втрата близьких людей – це страшні, непоправні втрати, болючі рани на серці.
Тож закликаю вірних: моліться за своїх рідних, просіть у Господа для них благословіння, захисту і милосердя. Бо українці тепер, як ніколи в новітній історії, розуміють, якою цінною є сім՚я і як важливо, особливо у важкі часи, мати у своєму житті рідних і близьких за духом людей. Боже, бережи українські сім՚ї!

Допомогти храму ви можете, надіславши гроші на картку через Приват24.

Приватбанк
 4149 6293 1322 1459

4149 4390 0091 7074


або
5169 3305 1630 1279
РГ ХРАМ СВЯТОГО ІОАНА БОГОСЛОВА